Лагідний янгол смерті

Полковник затримав біля рота ложку, наповнену рисом, потім поклав її в піалу, затиснуту межи ніг. Зітхнув. Озирнувся по боках.

— Я його чудово знав, — неголосно вимовив він нарешті й сам до себе кивнув. — Гарна була людина. Він займався секретними дослідженнями у галузі матеріальних проявів національного духу. У кожній республіці тоді в КҐБ створили такі відділи. Москва виділила чимало коштів на ці дослідження. Більше за інших перепало нам, прибалтам і таджикам. Менше білорусам — там начебто не було чого досліджувати... Я тоді тільки звання лейтенанта отримав і був скерований у його відділ...

Усі, навіть Галя з Гулею, уважно слухали полковника й зовсім забули про рис. І полковник, коли помітив це, на мить замовк.

— Ви їжте, бо захолоне, — сказав він м’яко. Тоді прослідкував за тим, щоб ми знову взялися до рису, який і справді вистигав, та повів далі: — Відділ проіснував недовго... Може, рік-півтора. Було дуже цікаво: ми вивчали затаєний український фольклор, міфологію, старі видання й рукописи. Навіть архівні матеріали царської охранки — виявилося, що й тоді це питання цікавило таємну поліцію. Викликали з таборів націоналістів і вели з ними бесіди... Стежили і за гуртами безпечних націоналістів, і за гуртом Гершовича, — полковник на згадку цього прізвища подивився на мене. — Вже тоді ми вийшли на кілька так званих священних місць в Україні. Зазвичай таке місце розташовувалося біля самотнього старого дерева — липи, верби чи дуба. А на півдні, в Херсонській області, в Миколаївській, — біля скитських курганів. Ми визначили закономірність: у селах, які розташовані поблизу таких місць, злочинність була в декілька разів меншою, ніж загалом по Україні. Середній рівень розумового розвитку був вищий. Багато інших показників теж підкреслювали відмінність мешканців таких сіл від решти... Звісно, всі дослідження здійснювалися під грифом «таємно». Усі записи й обґрунтування у нас одразу забирали і спрямовували в Москву. Я у той час іще не усвідомлював важливості цих досліджень. Пам’ятаю тільки, що майор Науменко щось дізнався про матеріальні прояви українського національного духу в Казахстані. Він зробив запит у Казахське КҐБ і спочатку навіть отримав підтвердження. Казахи ладні були співпрацювати. Але несподівано з Москви прийшов наказ розформувати відділ, а всіх його співробітників перевести в різні міста, щоб не дати можливості продовжувати роботу в команді з власної ініціативи. У мене на той час ініціативи не було — я був старанним молодим офіцером, який мріяв про кар’єру в держбезпеці. Але попри це майор Науменко не міг не викликати в мене захоплення і поваги. Людина блискучого розуму, кришталевої чесності... Після закриття відділу його викликала Москва в центральний апарат КҐБ, та коли до його будинку під’їхала службова машина, в якій він і повинен був їхати на вокзал, з’ясувалося, що він зник. Налякана дружина показала шоферу записку, де він писав, що збирається у відрядження на два тижні... Ви не можете собі уявити, що діялося на Володимирській! Керівництво добу не могло вирішити, що саме повідомляти в Москву. Обласні відділи буквально прочісували ліси, села, всі місця, де він бував у зв’язку з дослідженнями. Перевіряли всіх його знайомих і родичів, але його ніде не було. Зрештою начальство постало перед вибором: або оголосити, що він зрадник, який утік за кордон, або повідомити у Москву, що він серйозно захворів і раніше, ніж за два тижні, не приїде. Але у будь-якому разі було зрозуміло — без неприємностей не минеться.

Я раптом зловив себе на думці, що полковник напрочуд чітко і грамотно розповідає про події минулого. Це якось не ліпилося до його нещодавнього «шокання» і недорікуватості.

Моя піала вже була порожня. Хотілося чаю, але ще більше кортіло дізнатися, що ж трапилося далі з майором Науменком.

До вух долинуло форкання верблюда, і я озирнувся. Голова корабля пустелі вже здіймалася над близьким обрієм — адже Новопетрівське укріплення було розташоване на узвишші. Незабаром стало видно і голову людини-магазина.

Коли полковник помітив наближення казаха і верблюда, то замовк. Обіцяв закінчити оповідь згодом і взявся до свого рису.

А казах зупинив верблюда за три метри від нас. Примусив його лягти на пісок, витягнув щось із баула і приєднався до нашого кола. Простягнув Гулі свою миску, дві банки крабів і консервний ніж. Гуля мовчки прийняла його внесок, відкупорила бляшанки і поклала кожному крабового м’яса. І казаху насипала в миску рису та крабів. Потім вона помила казанок і повісила його знову на гачок триноги, наповнивши водою для чаю.

— А як тебе звати? — несподівано по-російському запитав Петро казаха.

— Мурат.

— Далеко живеш?

— Далеко, в Красноводську...

— А жінка, діти є?

— Єсть. Жінка єсть. Три сини...

Я слухав цю розмову з інтересом, але доволі неуважно. Вражений раптовим переходом Петра на російську мову, я дослухався до його мови, намагаючись уловити акцент. Але він розмовляв без акценту.

Хамелеончик Петрович, який заліз до мене на ногу, відвернув мою увагу від розмови. Я наче провалився у власні думки й переживання. Коли обвів поглядом тих, хто зібрався навколо багаття, побачив, що всі, крім Петра і Мурата, заглибились у роздуми. Полковник нерухомо дивився у пісок перед собою — він, напевно, згадував зараз те, що було двадцять років тому, і був сумовито-задумливий.

«Цікаво, — подумав я. — А є жінка, діти у нього?»

Я придивився до нього уважніше. Опустив очі на його руки, на товсті пальці, зціплені в замок. Він сидів по-турецькому, впершись ліктями в стегна.

На одному пальці я помітив обручку, на другому — срібний перстень.