— Що далі? — перебив їх запитанням полковник.
— Гуля теж це місце знає, — сказав полковнику Аман. — Це хороше місце.
Полковник кивнув.
— Ти пам’ятаєш могилу дервіша? — повернулася до мене Гуля. — Ми там ночували.
— Це ж далеко?! — промовив я, намагаючись одночасно підрахувати, скільки днів ми йшли звідти до укріплення.
— Ми ж на машині, — вставив Юра. — Уздовж пагорбів годин п’ять їхати...
Коли майора Науменка поклали в чорний цератовий «спальний мішок» і застебнули блискавку до кінця, у очах полковника зблиснули сльози. Ми постояли над «спальним мішком» кілька хвилин. Потім повантажили його до кузова «лендровера», де вже лежали кілька* вапняних блоків, судячи з усього, витягнутих із фундаменту руїн Новопетрівського укріплення.
Гуля пішла нагору до багаття. Я, Аман і Юра сіли до машини. Тільки полковник залишився стояти над тим самим місцем, де кілька хвилин тому лежав майор.
— Вітольде Юхимовичу! — гукнув до нього Аман, сидячи за кермом. — Поїхали!
— Ти клаптика тканини не маєш? — загальмовано запитав полковник.
Доки Аман рився по скритках, я виліз із машини. Одразу збагнув, що непокоїло полковника: на піску чорною паличкою лежав муміфікований член майора.
— Тримай! — Аман простягнув крізь відчинене вікно дверцят темно-зелену оксамитову ганчірочку.
Полковник узяв її, присів навпочіпки. Акуратно загорнув член у цю ганчірочку і заховав до кишені. Сів до машини.
Їхали ми цілісіньку вічність. У мене болів зад від постійної тряски. Уже вечір спускався на пагорби. Нарешті Аман зупинив машину, і я відразу впізнав це місце з могилою дервіша в розщелині.
Машину повернули передом до могили й увімкнули всі фари — стало світліше, ніж удень на сонці.
Розвантажили багажник. Поклали «спальний мішок» із мумією майора впритул до могили дервіша, потім заклали його вапняковими блоками. Потому Аман дістав із кишені смужку зеленої тканини і пов’язав її на верхівці кам’яного стовпчика на могилі дервіша, поруч із такою ж, але вицвілою.
Петро з якоюсь недовірою у погляді стежив за тим, що відбувалося, але виконував усе, про що його просили.
Юра витягнув із «лендровера» п’ять пістолетів із глушниками. Один залишився у нього в руці, решту він роздав, і ми всі тепер були озброєні.
Полковник хитав пістолет у руці, немовби визначав його вагу. Обличчя його набуло «сталевого» жорсткого виразу. Він підніс руку, спрямував пістолет уверх і подивився на нас. Ми всі вчинили так само. Я встиг кинути погляд у небо і побачив супутник, який повільно пропливав просто над нами.
Полковник натиснув на курок. Негучне клацання супроводжувало постріл. Ми теж вистрілили. Кожен тричі.
ebooksa