— Пістолети залиште собі, — сказав мені й Петру полковник.
Потім ми випили по сто грамів, присівши просто на твердий солончак біля могили дервіша. Пом’янули майора. Ніколи ще за моєї пам’яті мовчанка не була такою урочистою і траурною.
Коли я відійшов убік «у нагальній справі», то помітив на піску ямки слідів. Хтось зовсім нещодавно вийшов із пустелі на цю солончакову смужечку, що була фундаментом пагорбів. Я одразу пригадав сліди, які бачив біля місць своїх ночівель. Роззирнувшись, відчув дивне напруження. Мені стало страшно. Здалося, ніби хтось невидимий стежить за мною. Я стискав у руці пістолет із глушником і відчував його непотрібність.
Швидко повернувшись до гарно освітленої прожекторними фарами «лендровера» могили, я покликав Амана відійти зі мною. Показав йому сліди.
— Це Азра, — спокійно промовив він. — Лагідний янгол смерті.
— Янгол смерті? — перепитав я, намагаючись пригадати, хто з нас більше пив — я чи він.
— Так, — сказав Аман. — Янгол смерті. Супроводжує самотніх мандрівників і подеколи з’являється поруч із ними у подобі скорпіона або хамелеона.
— Це що, легенда?
— Так. Але коли іншого пояснення нема, пригадуються легенди...
Я замислився.
— То цей янгол що, смерть приносить? — запитав я за хвилину.
— Це янголиця, — виправився Аман. — Вона — жінка. Вона стежить за мандрівником, оберігає його в дорозі. Стежить і вирішує: допомогти йому чи перешкодити. Якщо він їй не подобається, вона посилає скорпіона, і мандрівник помирає. Якщо подобається — посилає хамелеона, і мандрівник живе. Хамелеон приносить талан...
— А яка вона на вигляд, ця Азра?
— Я її що, бачив? — Аман знизав плечима. — Кажуть, у неї вселяється на якийсь час дух жінки, яка кохає цього мандрівника. Інколи вона може вийти до нього у вигляді цієї жінки...
— Цікаво... — видихнув я і кинув погляд на сліди. На моїх очах ямки слідів ставали все менш і менш помітними. Пісок вирівнював свою поверхню.
Уже під ранок, коли Аман довіз нас до укріплення й поїхав, везучи заснулого Юру, я запитав у полковника, чому майора поховали тут, поруч із дервішем.
Запухлий полковник уважно подивився мені в очі, неначе хотів перевірити, чи зможу я його зрозуміти.
— Вони сказали, що така могила буде надійною ланкою в ланцюгові українсько-казахської дружби... — він зітхнув, потім додав: — Крім того, у нашого посольства забракне грошей, щоб відправити тіло додому... Частинку тіла я сам відвезу до Києва.
Я кивнув. Було помітно, наскільки важко на душі в полковника. Мені не хотілося його більше турбувати, і я вчинив за прикладом Петра, який одразу по приїзді впав на свою підстилку поруч із Галею і вже на всю силу хропів.
— На добраніч, — сказав я полковнику.