Ми з Петром стояли геть ошелешені. Я тримав у руках великий конверт. У вухах досі звучав голос полковника. Я вже не думав про старезний на вигляд пором, на якому мусив перепливти Каспій. Подальша дорога викликала в мене значно серйозніші побоювання. Не лише за себе, але й за Гулю. Передусім за Гулю. Було би дурницею розраховувати, що можна проїхати через Кавказ, особливо у наш час, коли і в Дагестані, і в Чечні ще стріляють.
Я подивився на Петра. Судячи з його похмурого вигляду, він теж не відчував особливої радості від майбутньої дороги.
— Ну, що робитимемо? — запитав я.
— А що робити? — голосом фаталіста відповів він. — Слід усе довести до кінця.
Він дістав свою люльку. Закурив.
Я кивнув, а сам подумав: «Якби ти був палестинцем, радів би, напевно, кожній можливості померти за батьківщину і за Аллаха».
Озирнувся на машину. Галя сиділа на сталевій боковій сходинці «лендровера», а Гулі не було видно. Я захвилювався. Наблизився, запитав Галю.
— Вона туди пішла, — Галя показала рукою на ангар з напівпрочиненими іржавими ворітьми.
— Навіщо?
— Перевдягтись...
Я попрямував до ангара, але не встиг подолати й півшляху, як побачив Гулю, яка вийшла мені назустріч у джинсах і сірій футболці. В руці вона несла згорнуту темно-червону сорочку-сукню.
— Ти знаєш, куди ми їдемо? — запитав я в неї напівпошепки.
— Так, — відповіла вона і всміхнулася.
— Може, тобі краще лишитися зараз тут? А потім прилетиш до Києва, коли все вже буде позаду. Я тебе зустріну.
Гуля заперечливо хитнула головою.
— Ми тепер одне ціле: чоловік і дружина, — сказала вона. — Я можу загубитися без тебе, ти загубишся без мене. Я не хочу лишитися сама...
Я пригорнув Гулю, міцно притиснув її до себе і відчув її обійми у відповідь, її сильні, красиві руки.
«Хто з нас кого захищатиме?» — подумав я не без іронії.
— Усе буде гаразд, — прошепотіла мені у вухо Гуля і запечатала слова поцілунком.
Я теж поцілував її у вухо.
ebooksa