— Чи могли б показати на карті, де знаходиться це місце?
— Боюсь, що ні… Кажу вам — я блукав у тумані… Хіба тільки дуже приблизно…
— Гаразд, — встав Медведєв. — Дуже вдячний за розповідь… Гадаю, не відмовитесь поїсти і відпочити…
Вони пройшли до кубрика.
Жінка сиділа за столом, передавач був відсунутий вбік. Боязкими рухами вона підносила ложку до рота. Сидячи на койці, Кульбін дивився на жінку повними співчуття очима. Побачивши офіцерів, вона схопилася, поправила драний халат.
— Їжте, прошу вас, — м"яко сказав Медведєв. Його уколов жаль, коли він побачив цей поривчастий рух, цю принижену позу.
— Ні, дякую, я вже поїла, — жінка дивилася спідлоба, спробувала усміхнутися. — Мене так добре нагодували… Не пам"ятаю, коли так бенкетувала… Тепер повинна розповісти вам все, все… — Вона благально склала руки.
— Тоді вийдемо звідси, — не дивлячись на неї, сказав Медведєв. — Василю Степановичу, дайте капітану поїсти і влаштуйте поспати… — І напівголосно: — Очей не зводьте з нього…
Він дав жінці дорогу, пропускаючи її вперед, вийшов услід.
Над Чайчиним дзьобом пливли легкі хмари, сонце стояло в зеніті. Здавалося, скеля летить угору і підпирає небосхил. Навкруги була виняткова тиша, тільки настирливий вітер рвав і шарпав полотно халата.
Медведєв повів жінку за скелю, в затишне місце. Стояв, не знаючи, як почати розмову.
— Дозвольте, я сяду, — слабким голосом сказала жінка. — Дуже втомилася в дорозі.
Але вона не сідала, чекала дозволу. Медведєв кивнув. Вона сіла на камінь.
— Мені здавалося: якщо вирвуся з полону, буде таке щастя, серце не витримає… А зараз… — Вона невпевнено доторкнулася до руки Медведєва. — Не сердьтесь на мене. Я так страждала останнім часом.
— Я не серджусь, — уривчасто сказав Медведєв. Її пальці зсковзнули з його рукава. — Може, скажете своє справжнє прізвище?
— Мене звуть Рябова… Маруся Рябова…
— Чому ви назвалися Медведєвою? — З усієї сили стиснув він у кишені запальничку, метал врізався в долоню, але він не відчував болю. — Хіба ви знали яку-небудь Медведєву, дружину офіцера?
— Знала, — тихо сказала жінка. — Нас везли разом морем, на пароплаві. Я часто зустрічалася з нею. Всі знали — вона дружина офіцера з Північного флоту… Тому з нею поводилися гірше, ніж з іншими… Але вона трималася стійко… Ми всі захоплювалися Настею Медведєвою, любили її…
І коли я втекла, подумала: треба назватися дружиною офіцера, Медведєвою… Тоді мені краще допоможуть… — швидко, майже скоромовкою додала вона і глянула злякано. — Адже ви все одно допоможете мені?
— Не бійтесь, — серце Медведєва налаталося в грудях. — Коли ви востаннє бачили Настю?
ebooksa