Зовсім близько від Агєєва рожевіло його трохи підняте над камінням обличчя.
Агєєв подав знак — пригнутися нижче.
— Розумієте, містер, для чого ми по морському дну йшли?
Єгері підійшли до самих хвиль фіорду. Вони стояли там, де Агєєв провів своїх супутників по оголеному відпливом камінню. Шукач кидався праворуч і ліворуч, наче принюхувався до хвиль. Ці хвилі змили сліди трьох, які дивилися тепер униз з вершини скелі. Льотчик обернувся, сів на камінні, його пухла гаряча рука міцно стиснула пальці Агєєва. Захоплення і вдячність світилися на його обличчі.
— Сенк ю вері мач![6]— він знову міцно потис Агєєву руку.
— Ото ж то — «сенк ю!», — буркотливо сказав Агєєв. Він відповз од краю обрива, подав знак іти за ним. — А тепер, громадяни туристи, продовжимо огляд визначних пам"яток полярного краю.
ЖІНКА З НЕВОЛІ
Вранці вони підходили до Чайчиного дзьоба.
Водоспад гримів і фиркав і летів стрімким потоком на далекі гострі скелі. Мчала гірська річка, стрімголов стрибаючи серед чорного каміння.
Один, лише Агєєв бачив це. Двоє інших тільки чули наростаючий гуркіт води.
— Бі кеефул… Рок[7]… — говорив раз у раз розвідник, підтримуючи льотчика за лікоть.
Льотчик важко дихав, ішов напруженим, непевним кроком сліпого. Жінці було легше — Агєєв узяв її під руку, вона підкорялася кожному його рухові.
І в неї, і в льотчика були на очах щільні пов"язки — про це потурбувався боцман. Вони не повинні були знати шляху до Чайчиного дзьоба.
Цілу ніч, увесь останній відрізок шляху боцман провів у ваганнях, напружених роздумах. Вони заночували серед скель, які захищали їх од вітру; Агєєв цілу ніч не заплющив очей.
— Не було б щастя, та нещастя помогло, — говорив він згодом, розповідаючи про цю ночівлю.
Він був без ватника, поверх тільника укутався в плащ-палатку, і волога осіння ніч пройняла його до кісток. Він то бігав у темряві, то, намагаючись зігрітися, скручувався клубком на камінні, але від холоду боліли всі кістки. І в той же час його мучили сумніви, яких не можна було позбавитись.
З самого початку він вирішив провести сторонніх на Чайчин дзьоб, не розкриваючи таємниці проходу. Зав"язати їм очі? Найпростіша справа! Але тут починалися основні вагання.
Зав"язати очі союзникові — висловити явну недовіру… Ну, своя дівчина — вона зрозуміє… Але іноземець… Просто взяти з нього слово, що забуде таємницю проходу? По-джентльменському, як вони кажуть.
«А який я для нього джентльмен? — думав похмуро розвідник. — Чи дотримуватиме він дане матросу слово? Це ще питання!»