— Ні-і, райські не такі. У тих пір"я всіма кольорами веселки переливається, а найбільше пір"їн рожево-оранжево-золотистих. Райські дикуваті, в гущавину лізуть. Може, пощастить, то побачиш.
Підійшли до тієї напівкруглої будівлі, що помітив із-за воріт. Смішні в стінах круглі вікна — як ілюмінатори на кораблі. Заглянув у одне зблизька і ахнув: у будинку було налито до самого верху води. І чого там тільки не плавало! І риби всяких кольорів і розмірів, невеликі черепахи, повзали лангусти, під каменем згорнувся спрут.
— А черепахи тванню заросли! Водорості на собі тягають, маскування! — не втримався Янг.
— У нас і велика черепаха є, слоновою називається, — сказав Малу. — Кажуть, їй сто років.
Бабуся-черепаха жила в загінці під фікусом. Урівні з землею там була укопана і ванночка з водою. Черепаха сиділа зараз над ванночкою, широко розставивши ноги, і стогнала. Коло її слізливих очей літали мухи. «Бідна!» — пожалів її Янг.
Цікаво, чи такі припливали на їхній Біргус відкладати яйця? Не раз з іншими хлопчиками і Натачою ходили з кошиками збирати їх. Місця кладок легко можна було знайти по незграбному маскуванню, по слідах, які залишають черепахи, знову повзучи до моря. Хлопці ніколи не вигрібали кладки до кінця, брали, тільки по п"ятнадцять — двадцять яєць. А їх у кожної, казали, буває до сотні штук. Решту загрібали піском, креслили хрест — знак, що тут уже не можна брати. Які чудові яєчні смажили в ті дні матері! І самі наїдалися досхочу, і навіть свиней годували… Коли наставав час вилуплюватися черепашенятам, на берег виходили і малі й старі, чергували майже біля кожного гнізда, відганяли фрегатів, кайрів, чайок, не давали хапати малих. Зелені, схожі на жабенят, вони вигрібалися з-під піску і — дай боже ноги! — якомога поспішали до прибою. Ніби самі розуміли, що їхній порятунок у воді…
— От і дійшли, — перервав його спогади Малу.
Янг зітхнув: батьківщина, рідна батьківщина, ніколи вже не пощастить її побачити!
— От, дивись!.. Це трибуни, чоловік двісті п"ятдесят — триста уміщується… А це сам басейн… А он і дельфіни пливуть, побачили нас…
Янг не вірив своїм очам: оці сіро-сині ситенькі тіла і є справжнісінькі дельфіни?! І отак близько?!
— Роструми повисовували з води, розглядають нас! Ха-ха, на бортик голови кладуть! А вони вискочити не можуть? — присів біля бетонного бар"єра Янг, простягнув під червоно-жовті поручні руку, щоб дістати до дельфіна.
— Вони тільки он на той поміст вискакують, під пишкою. Це входить до програми вистави. Накаже Судзір, покаже рукою — вискакують, лягають, як дрова.
— А вони не кусаються? Стільки зубів гострих, і всі однакові, жувальних немає.
— Не кусаються, можеш поторкати за рострум, погладити.
— У них дзьоби теж шкірою обтягнуті, не голі. А тіло яке гладеньке, наче шліфоване! І холодне, а не тепле! А Радж казав — теплокровні тварини.
— Теплі. Але спробуй доберися до тепла, на них жиру, як на свині.
— Ой, і маленькі є! Он, он, сміється нам! Як дитя крізь сон сміється. А з очей вода дзюрчить… Може, він отак плаче?
— Ніхто не знає, коли вони сміються, коли плачуть. А отого малого Бобі звати. Було ще маля, Джейн, загинуло. Відійдемо, а то ще помітить Судзір, біди не обберешся. Не любить він, коли хтось сторонній забавляється з дельфінами. Тут він ще сьогодні… Он, чуєш? Гомін у «резиденції».
Обходили повз трибуни басейн, а Янг розглядав будинок на тому березі. Дивний будинок. Є тільки торцева стіна, а бокових майже немає, круті схили покрівлі під рожевим шифером починаються зовсім низько від землі. На схилах покрівлі на другому поверсі стирчать, як собачі будки, вікна.
— Он там Радж живе, збоку, де середні двері, — показав Малу. — Там така комора-склад, у коморі він і живе. — Помовчав і додав: — Судзір чомусь довго сьогодні тут…
ebooksa