— Господи, містере Грінліфе, але ж ви, здається, забули, що ми обидва прокажені.
Старий Моряк схопився зі стільця, мов підшпигнутий, і з щирим гнівом на старечому виду закричав:
— Ні, це ви, сер, здається, забули, що ми з вами друзі! І раптом, ще в гнівному запалі, простяг уперед руку.
— Стюарде, Доутрі, містере Доутрі, друже, чи сер, чи як вас назвати! Це вам не баєчка про баркас, про таємні крюйс-пеленги та про скарб на морський сажень у піску. Це правда. Я маю людську душу. Оце, сер, — він тицьнув простягнену руку стюардові під ніс, — моя рука. Я хочу від вас одного, і ви повинні це зробити — зараз, сю мить. Ви повипні взяти її своєю рукою й стиснути від щирого серця, як я стисну вашу.
— Але ж… але ж… — промимрив Доутрі.
— Як ви цього не зробите, я не піду звідси. Я зостануся тут до самої смерті. Я добре знаю, що у вас проказа. І більш мені про це не нагадуйте. Ось моя рука. Візьмете ви її чи ні? Я вам ще раз кажу, що це від щирого серця. І попереджую — якщо ви її не візьмете, я сяду на цей стілець і не встану, поки не вмру. Я хочу, щоб ви зрозуміли: я чоловік, і чоловік порядний. Я ваш друг, ваш товариш. Я не боягуз. Я живу серцем і розумом, сер, а не жалюгідною гакурою. Це тільки моя тимчасова оболонка. Візьміть мою руку. А потім ми з вами поговоримо.
Дег Доутрі простяг руку ще нерішуче, але Старий Моряк ухопив її й стис аж до болю кощавими старечими пальцями.
— Отепер можна поговорити, — сказав він. — Я все обміркував. Ми відпливаємо на «Віфліємі». Коли наш пірат збагне, що не матиме ні пенса з мого казкового скарбу, ми його покинемо. Він сам радий буде спекатися нас. Ми втрьох — я, ви й ваш чорношкірий, — висядемо на Маркізьких островах. Прокажені ходять там на волі, й ніяких обмежень для них нема. Я сам бачив. Там ми всі будемо вільні. Ті острови — земний рай. І там ми оселимося. Що нам треба? Очеретяну хатину. Тяжко працювати там не доведеться. Берег, море, гори — гуляй, де хочеш. Ви там зможете плавати на човні, й купатися, й ловити рибу, й полювати. Там є дикі кури, гірські кози й більша дичина. Банани, хлібні плоди, авокадові груші ростуть просто над головою, а червоний перець перед дверима. Держатимемо курей, будуть і яйця. Квек куховаритиме. І пиво там буде. Я давно завважив вашу невтоленну спрагу. Матимете своє ниво, шість кварт на день, а схочете — то й більше.
Не барімось. Ходімо. На жаль, я не зміг розшукати вашого пса. Я навіть детективів наймав — ото здирці! Доктор Еморі вкрав Кілені-боя у вас, але того ж дня пса вкрадено в нього. Я все Сан-Франціско обнишпорив, та Кілеці-бой щез, як і ми зараз щезнемо з цього паскудного міста.
На пас чекає машина. Шоферові добре заплачено. Крім того, я пообіцяв убити його, якщо він підведе. Треба йти через кучугури на схід і трохи на північ, там за оцим чудернацьким лісом є дорога… Все готово. Рушаймо. Гляньте, вже сіріє. Треба ж варту обминути непомітно…
Вони вийшли надвір, у бурю. Квек, шаленіючи з радості, йшов позаду. Спершу Доутрі намагався триматись осторонь, та скоро, коли сильний подмух вітру ледь не звалив кволого старигана, він ухопив його під руку й став підтримувати ззаду, підпихаючи на грузький, сипкий піщаний схил.
— Дякую, стюарде, дякую, друже мій, — прошепотів Старий Моряк, тільки-но вітер стих на хвильку.
РОЗДІЛ XXII
Хоч Майкл і не любив Гаррі дель Мара, проте пішов за ним у нічну темряву досить охоче. Дель Мар прийшов, як злодій, — з безмежною осторогою прокрався на заднє подвір"я садиби доктора Еморі, де було ув"язнено Майкла. Він заздалегідь ретельно вивчив сцену дії й міг не вдаватися до дешевих мелодраматичних ефектів, на взірець електричного ліхтарика. Навпомацки він знайшов двері до флігелька, відімкнув їх, тихо ввійшов і став налапувати руками цупку кошлату шерсть.
Майкл, безстрашний мов лев, відразу наїжачився, зачувши чужого, однак не загавкав. Він тільки принюхався й упізнав нічного гостя. Хоч він і не любив цього чоловіка, проте дозволив обв"язати собі шию шворкою й мовчки пішов за ним на вулицю, до таксі, що чекало за рогом.
Він міркував — якщо визнати за ним таку здатність — дуже просто. Цього чоловіка він не раз бачив у Стюардовому товаристві. Чоловік був Стюардів приятель, бо вони сиділи вдвох за столом і пили. Стюард пропав. Майкл не знав, де його шукати, і сам був в"язнем на задньому подвір"ї чужого дому. А що сталось один раз, могло статися й знову. Отже, коли бувало, і то не раз, що Стюард, цей чужий чоловік і Майкл сиділи за одним столом, то було можливо, що таке станеться й ще раз, і він, Майкл, сидітиме на стільці в яскраво освітленому шинку, і цей чоловік сидітиме з одного боку, а укоханий Стюард — з другого, і перед ним стоятиме кухоль пива. До такого висновку дійшов Майкл — бо це справді був розумовий висновок — і вчинив згідно з ним.
Звичайно, Майклові думки й висновки не були укладені в словах. Скажімо, такого слова, як «приятель», зовсім по було в його словнику. І чи доходив він до своїх висновків через низку послідовних зорових образів або через їх складні сполучення й зіставлення, цього ми, люди, поки що не можемо з"ясувати. Головне те, що він думав. Якщо не визнати цього, то виходить, що він діяв цілком інстинктивно, а це була б ще багато дивовижніша і неймовірніша річ. ніж те, що він по-своєму невиразно думав.
Так чи так, а поки таксі мчало лабіринтом сан-франціських вулиць, Майкл насторожений лежав біля дель Марових ніг, не виявляючи приязні до цього чоловіка, але й не показуючи нічим, що почуває до нього антипатію. Бо Майкл зразу відчув підлу дель Марову натуру, ще дужче спідлену жаданням привласнити пса задля зиску. Ще під час їхньої першої зустрічі в шинку портового району Бар-барі Майкл наїжачив шерсть і войовниче напружився, коли цей чоловік поклав руку йому на голову. Майкл про нього не думав, не пробував його розгадати. Просто йому не сподобався дотик цієї руки — байдужий, хоч начебто приязний, коли дивитися збоку. Той дотик викликав неприємне відчуття. В ньому не було тепла, щирості, зичливості, не чулося душі. Сигнал, переданий від людини до тварини тим дотиком, почуття, ним викликане, не було добрим сигналом і добрим почуттям, і Майкл наїжачив шерсть та напружився, не думаючи, а просто знаючи — інтуїтивно, як кажуть про себе люди.
Електричні ліхтарі, вкритий дахом причал, гори валіз та ящиків, крик і метушня вантажників та матросів, чахкання парових кранів, вищання й рипіння блоків, стюарди в білих куртках, що несли ручний багаж, боцман на трапі, й сам трап, що круто підіймався на прогулянкову палубу «Уматіли», ще матроси й суднові офіцери в золотих нашивках нагорі біля трапа, і тиснява на палубі — все те упевнило Майкла, що він знову попав на море, на судно, туди, де він уперше спіткав Стюарда й де прожив з ним весь час, опріч останніх кошмарних тижнів у великому місті. Мелькали в його мозку також образи Квека та Кокі. Нетерпляче скімлячи, він натягав шворку, рвався між численні квапливі, байдужі, взуті в тверду шкіру людські ноги, навіть не боячися, що йому відтопчуть ніжні лапи, і все нюшив, усе шукав запахів Кокі й Квека, а насамперед Стюарда.
Не зустрівши їх відразу, Майкл сприйняв розчарування покірливо, бо йому змалку вщеплювано в свідомість, що незбагненні людські звичаї треба терпіти. Він мусив терпіти й чекати, коли йому хотілося додому, а Стюард іще сидів за столом, гомонів та пив пиво, терпіти мотузку на шиї, терпіти паркан, зависокий, щоб перескочити його, терпіти чотири стіни тісної кімнати з дверима, яких він нізащо не зумів би відімкнути, хоча люди відмикали їх зовсім легко. Отож він слухняно дозволив відвести себе судновому різникові, якому на «Уматілі» доручено було доглядати всіх собак, що належали пасажирам. Зачинений у тісній міжпалубній комірчині з ящиками та паками, прив"язаний шворкою за шию, він чекав, що ось-ось двері відчиняться й з"явиться в плоті сам Стюард, чий ясний образ світився в його уяві, заступаючи все інше.