— Вірно, соліст, — сказав Зубов, — виступаю без хору.
— Не можна про це так говорити.
— А як можна? Як? — розсердився Зубов. — Нема таких слів, щоб про це говорити. Нема, і слід сподіватися, що їх ніколи потім не буде.
— Але ж ми будемо!
— Ми будемо. Правильно. А щодо себе і тебе не певний. Таке зобов"язання на себе не беру — вижити.
На госпітальному дворі лежало чорне, мертве, опале листя з каштанів, з даху капало. Немовби ці великі холодні обважнілі краплини відстукували час. Небо було вогким, важким, низьким. Біля дощаного сарая були складені труни, накриті брезентом. Щулячись, Зубов сказав:
— Ну ходім. Холодно, боюсь, застуджуся. Хворіти безглуздо. Мені тут кожна година мого життя дорога. — І додав турботливо: — І ти себе повинен берегти, може, навіть, більше, ніж я себе.
Повернувшись у палату, вони мовчки полягали на свої ліжка.
Отже, про Вайса Олексій Зубов дізнався від Бруно.
А Баришев читав цикл лекцій у школі прикордонників.
Тепер Зубову треба йти звідси. Гестапівці уже навідувалися в госпіталь, але Ельфріда не хоче відпускати його. Він сказав їй, щоб вона склала акт про його смерть. Ні до чого лишати за собою сліди.
Вайс дав Зубову явку в Варшаві. Спитав:
— Запам"ятав?
Зубов сказав, образившись на таке запитання:
— Можливо… — І простягнув руку.
— Таки ідеш?
Зубов кивнув.
Відсутність Хагена впинилася тільки надвечір.
Фішер, зловтішаючись, діловито допитував поранених. Потім Ельфріду.
Ельфріда сказала, що Хаген був виписаний ще напередодні. А вночі за ним прислали машину з гестапо, але не для того, щоб арештовувати: гестапівський офіцер поручкався з Хагеном і обняв його. Те саме підтвердив і єфрейтор Вайс, знаючи, що цю версію Ельфріді рекомендував Зубов. Ельфріда ладна була на все заради Хагена й останнім часом зверталася до нього тільки так: «Мій бог!»