— Просто помилково я дала льотчикові більшу дозу снотворного, а він і так був напівмертвий.
— Ти вбила його?
— Та ні, він сам дуже хотів. — Промовила зляканим шепотом: — Знаєш, коли я дала льотчикові багато-багато таблеток, він ковтав їх квапливо, як курка зерно, і вперше за весь час розплющив очі, і вперше я почула його голос. Він сказав: «Данке шен, г-геносе», — і погладив мені руку.
— А чого?
— Коли він знає німецьку мову, значить, він прочитав етикетку й знав, що я йому даю.
— Ти думаєш, він хотів померти?
— Та він же знав: якщо не помре в госпіталі, його однаково вб"ють. У нього в документах написано, що він політрук ланки.
— Комуніст?
— Звісно! Навіть після того, як він розплющив очі, і почав усе розуміти, й міг говорити, він нічого не сказав штурмбанфюреру.
Йоганн суворо зауважив:
— Виходить, ти зробила, як справжня патріотка, як націстка, відомстила російському льотчикові-комуністові. — І лагідно заспокоїв: — І нічого не бійся. За патріотизм у нас у Німеччині ще нікого по карали.
— Однак я вважаю, мені треба бути скромною і мовчати.
— Авжеж, — згодився Йоганн. — Скромність — найкраща окраса жінки.
Ельфріда зашарілася.
— О, я була в усіх розуміннях скромною. Але війна… — Вона скрушно опустила очі. Глянула на годинник, злякалася: — Пан Фішер завжди заходить до мене в цей час. — Підійшла до дзеркала, підмалювала губи й почала підбивати своє цупке червонясте, як мідь, волосся…
З дня на день Вайса могли виписати з госпіталю, і, коли б не Ельфріда, його, напевне, з першим же маршовим батальйоном відправили б на Східний фронт.
Ельфріда з"ясувала за номером польової пошти, де треба шукати підрозділ майора Штейнгліца, і домоглася, щоб Фішер відіслав Вайса назад у його частину.
На прощання Ельфріда запросила Вайса до себе на сніданок і дала на дорогу великий пакунок з продуктами.
Вона була неуважна, стомлена, весь час про щось непокоїлася. Вони поговорили трохи про Хагена, випили по чарці, й Ельфріда заклопотано спитала:
— Може, ти хочеш швидше піти? Тоді прощавай! — І пояснила: — А то мені ніколи. Дуже багато поранених. — Пожалілася: — Ці ерзацні паперові бинти так швидко промокають, не встигаємо міняти.