— Я ж хотів… — спробував був виправдатися Вайс.
— Все, все зрозуміло, голубе, чого ви хотіли, — доброзичливо перебив Бруно, — і ви були майже на вірному шляху, коли порекомендували Папке з"ясувати через Генріха у Віллі Шварцкопфа список резидентів. І ви маєте рацію, Папке — тупий солдафон. Проте вади його інтелекту цілком покриваються надміру розвиненою підозріливістю. Це його сильна сторона, яку ви не зовсім врахували, як не врахували й того, що Папке — дрібний гестапівець, а тільки солідний чин у гестапо може знати про такий важливий список. Ні Папке, ні Функ до цього не могли бути допущені. Є й інші особи, зовсім інші… — Бруно ласкаво всміхнувся Вайсу. — Та ви не ображайтесь. Я ж бо старший од вас не тільки за званням, досвідом, але й за віком. — Помовчавши, додав: — Повірте, найскладніше в нашій сфері діяльності — це дисциплінована цілеспрямованість. І не забувайте, що люди, які спрямовують вас, досить обізнані з багатьма обставинами, не відомими вам. І завжди краще відмовитись від того, що лежить на шляху до мети, нехай навіть дуже цінного, заради досягнення самої мети. Ви мене розумієте?
— Так, — погодився Вайс. — Ваша правда, я захопився, порушив інструкцію, приймаю вашу догану.
— Ну що ви! — всміхнувся Бруно. — Коли справа доходить до догани, людина йде собі, і її заміняє інша. Це я так, задля обміну досвідом — кілька дружніх порад. — Позіхнув, поскаржився: — А я, знаєте, завжди на дієті, а тут харчувався якоюсь жирною їжею. Погано себе почуваю. Свинина мені шкодить.
— Може, ви в мене перепочинете і приймете ліки?
— Ну що ви, Йоганне! — докірливо мовив Бруно. — Ми ж повинні тільки на вокзалі зустрітись і зрадіти цій зустрічі після кількох місяців розлуки. До речі, — задоволено сказав Бруно, — я, мабуть, обмину стройову службу в Німеччині — принаймні наші лікарі в поліклініці одностайно твердили, що за станом здоров"я я до неї зовсім не годен. Це — дуже щаслива для мене обставина. В гіршому випадку — служба в тиловій армійській канцелярії, проти чого я зовсім не заперечую. І якщо ви нагадаєте про старого Бруно вашому другові Генріху, це буде дуже мило. — Всміхнувся: — Адже я не перешкоджав вам залицятися до моєї покійної доньки… — І багатозначно підкреслив: — Ельзи…
— Звісно, Ельзи, — зажурено підтвердив Вайс. — У неї було біляве волосся, голубі очі, вона накульгувала на ліву ногу — покалічила її в дитинстві, невдало плигнувши з дерева.
— Стандартний портрет. Та нічого не вдієш, коли такий був і оригінал, — знизав плечима Бруно. Потім сказав діловито: — Ну ви, звісно, догадалися, візит невідомого і діалог про вашого батька мали суто тренувальний характер, як, до речі, і наша сьогоднішня зустріч. — Подав руку, піднявши тірольського капелюха з обвислою пір"їнкою, церемонно попрощався: — Ще раз засвідчую свою повагу, — і пішов у темряву, важко чалапаючи по калюжах.
О другій годині ночі, коли Вайс проходив повз будинок професора Гольдблата, все місто немов потонуло в темряві, світилося лиш одне вікно цього будинку. І звідти долинали звуки рояля. Вайс зупинився біля залізних ґрат, що оточували професорів будинок, закурив.
Дивно скорботні і гнівні, особливо виразні в тиші звуки лунали у вогкому тумані вулиці.
Вайс згадав, як Берта одного разу сказала Генріхові:
— Музика — це мова людських почуттів. Вона недоступна тільки тваринам.
Генріх усміхнувся:
— Вагнер — великий музикант. Але під його марші колони штурмовиків вирушають громити єврейські квартали…
Берта, пополотнівши, мовила крізь зуби:
— Звірі в цирку теж виступають під музику.
— Ти вважаєш наці мерзенними людьми й дивуєшся, чому вони…
Берта перебила:
— Я вважаю, що вони ганьблять людей німецької національності.
— Одначе, — вперто заперечив Генріх, — не хто-небудь, а Гітлер зараз диктує свою волю Європі.