І хоч Вайс змарнів від перевтоми, він не втратив своєї звичної привітності, завжди лишався однаково уважний, шанобливий до свого начальника, і приємно було бачити його постійну білозубу усмішку. До того ж ясно, що цей єфрейтор не дурний. Він тямущий, в міру освічений і так простодушно відданий Штейнгліцу, що ображається кожного разу, коли Дітріх дозволяє собі покепкувати з вад майора. Цю відданість Дітріх розглядав як благородну рису, яку його батько так цінив у підлеглих.
Вайс теж був задоволений Дітріхом. І вважав, що йому пощастило: ця наволоч, як виявилося, неактивна, лінива тварюка. Капітан цілком поклав на Йоганна свої обов"язки, мало в що втручався, майже нічим не цікавився і не заважав.
Думки його не затрималися на Дітріху. Він з огидою згадав своїх «приятелів» з табірних служб гестапо, цих чистюль, які турбувалися про своє здоров"я і панічно боялися підхопити інфекцію. Для профілактики вони тричі на день приймали душ, раз у раз протирали руки спиртом і старанно збривали кожну волосину в себе під пахвами, щоб, боронь боже, не завелася нужа, а одеколоном од них смерділо так, що коли постояти довго поруч, починала боліти голова.
Сп"янілі воєнними успіхами Німеччини на Заході, розгромом армій найбільших капіталістичних держав, вони не сумнівалися в близькій перемозі над Радянською Армією. І тому, впевнені, що їхні звірства залишаться без відплати, афішували їх, похвалялися запаяними скляними посудинами з дитячою кров"ю — її одсилали літаками в армійські госпіталі; називали храмами науки спецблоки, де німецьких студентів-медиків навчали оперувати не на трупах у Морзі, а на живих в"язнях.
А потім, після, того, як ці гестапівці, часто Вайсові ровесники, показували йому спецблоки, вони по-дружньому піклувалися про нього, стараючись уберегти від інфекції: сприскували одеколоном з пульверизатора, лили йому на руки з глечика теплу воду, якщо душ не працював. І слово «скотина», яким тут називали в"язнів, не звучало в їхніх устах лайкою. Зовсім ні. Вони й справді в"язнів мали за людиноподібну худобу й поділяли їх тільки на слухняних і неслухняних, здатних і нездатних піддаватися дресируванню.
Іноді все навколишнє починало здаватися Йоганнові фантастичного маячнею, схожою на сновидіння божевільного. Ось він грає в скат із своїми ровесниками за столом, застеленим чистою скатертиною, п"є ниво. Вони розповідають йому про своє дитинство, про батьків, мріють, щоб швидше закінчилася війни й можна було вернутися додому. Вони жартують, грають на акордеоні, співають. А потім хтось із них встає і, з жалом сказавши, що йому час на чергування, надіває пілотку, вішає на шию автомат, бере палицю або иагай і йде в табір, щоб бити, мучити, вбивати.
І він, Олександр Бєлов, махає на прощання рукою цьому вбивці, привітно всміхається, записує номер польової пошти, щоб потім по-дружньому листуватися, і вголос жалкує, що такий чудовий хлопець залишає компанію.
Кожного разу, коли Йоганн бачив тут змучену радянську людину, незрима рана відкривалася в його душі. Таких ран ставало щораз більше, і він мусив виробити звичку терпіти цей незцілимий, постійний хронічний біль і, не надіючись на те, що він минеться, навчитися жити з цим болем і робити свою справу так, щоб біль не заважав йому, ховати свої почуття, знаючи, що ще не скоро прийде час, коли він зможе знову стати тим, ким він є насправді. І яке ж це буде щастя!..
30
Звечора у рейхсканцлера Адольфа Гітлера дуже болів живіт. Та ранком шлунок працював нормально. Виходить, болі були викликані не розладом кишечника, а мали суто нервове походження. І зараз рейхсканцлер у приємній знемозі напівлежав у кріслі і з насолодою згадував, як учора тут-таки, в імперській канцелярії, в його гігантському урочистому кабінеті, на нараді з приводу обстановки на Східному фронті, що несподівано для всіх складалася не зовсім приємно, він раптом поскаржився на біль у шлунку. І всі ці уславлені німецькі полководці, цвіт вермахту, немов забувши, чого вони прийшли сюди, почали заклопотано обговорювати найменші симптоми недуги свого фюрера й дали йому безліч корисних медичних порад, перевірених на власному досвіді. І він уважно, терпляче й прихильно їх усіх вислухував. А коли Кеййтель і Йодль з витонченою ввічливістю, але тремтячими від люті голосами сперечалися між собою, чи слід фюрерові вдаватися до штучних заходів очищення шлунка, чи не слід, він дав їм виговоритися, милостиво не втручаючись у їхню запальну й пристрасну полеміку.
І те, що маршали і фельдмаршали, представники найстаріших, найславетніших військових родів Німеччини, так захоплено обговорюють цей інтимний момент самопочуття фюрера, хизуючись перед ним своєю обізнаністю з різними способами зцілення, навело Гітлера на таку іронічну думку. Мабуть, якби він раптом дозволив собі в присутності цих; полководців вголос зіпсувати повітря — а про таку вередливо-зневажливу помсту буржуазній публіці казав один геніальний француз, прізвище якого фюрер забув, — то ніхто з них не побачив би тут чогось поганого.
І він був просто в захваті від цієї свідомості своєї влади над ними. Над усіма цими тевтонськими рицарями, які чванилися своєю родовитістю, своєю фамільною чесно, своїми військовими заслугами перед рейхом.
А він, колись дрібний австрійський шпигун Шікльгрубер, єфрейтор, невдаха живописець з фізіономією кельнера, він піднісся над ними силою обставин. Імперії потрібен був вождь, заради всього здатний на все, але такий, який не втратив би при цьому практичного глузду й не забував, що істинний господар становища зовсім не він, а справжні володарі Німеччини — Круппи, Стіннеси, Тіссени. І хоч стратегія плану «Барбаросса» — вершина німецької воєнної думки, однак вона потребує поправок імперських магнатів. Адже це вони відкрили німецькому фашизмові кредит, і з ними треба невідкладно розплачуватися вугіллям і металом Донбасу, нафтою Баку, треба вносити в обіцяні строки проценти у вигляді сировинних додатків до їхніх індустріальних володінь.
Захопити Москву і Ленінград — цю ефектну перемогу верховне командування вважало за головну стратегічну мету. Генералітет звик на європейському театрі війни мислити столицями, бо після падіння столиць завжди завершувалися війни: європейські держави традиційно капітулювали.
Та хоч він сам твердив, що Радянський Союз — це «колос на глиняних ногах», у глибині свідомості він почав поступово відчувати, що війна з Росією сповнена стихійних несподіванок і розгадати, відвернути їх не в силі ні його соратники, ні він сам. Ще третього липня начальник генерального штабу сухопутних військ генерал-полковник Гальдер доповів по телефону в ставку:
— Не буде перебільшенням, якщо я скажу, що кампанію проти Росії було виграно за чотирнадцять днів.
І сам він, фюрер, змушений був недавно, 7 жовтня, брехливо заявити, нібито Червону Армію остаточно розбито і війну з Росією фактично закінчено. Він брехав свідомо, маючи певну мету: хотів цією заявою втягнути Японію у війну з Радянським Союзом, створивши в її правителів враження, нібито росіяни напередодні поразки.
Він політик, а брехня в політиці — це виправданий метод для досягнення найближчої мети. Він сам проголошував:
— Моя перевага в тому, що мене не стримують ніякі міркування теоретичного чи морального порядку.
Проте коли йому догідливо брешуть, як брехав Гальдер і інші уславлені німецькі полководці, він, колишній єфрейтор, не може не відчувати до них прихованої і поблажливої зневаги. І коли вони з його рук брали ордени, як беруть чайові, він бачив на їхніх обличчях лакейський вираз. І коли він, майстерно збуджуючи себе, несамовито і образливо горлав на них, якщо вони допускалися помилки, вони із звичною покірністю, демонструючи цим дух прусської військової дисципліни й послуху, терпіли брутальні слова, кожне з яких змусило б почервоніти й асенізатора. Він розумів, що його лицемірство виявляється завжди надто швидко, що воно дуже грубе, і частенько заздрив своїм генералам, які невимушено, з бездоганною довершеністю вихованців вищої кайзерівської школи володіли цією майстерністю.