Брігітта сказала Зубову, що знайомство з ним — перший в її житті ризикований крок.
Тримала вона себе з ним до смішного сором"язливо, але всім знайомим сміливо оголосила, що це її далекий родич, безтурботливий, дивакуватий юнак (посварившись із сім"єю, став акробатом), якому вона має намір всіляко сприяти.
В її товаристві на обличчі Зубова завжди блукала усмішка, що була викликана, як здавалося Брігітті, радістю зустрічі з нею.
А Зубов ніяк не міг позбутися відчуття, ніби йому раптом дали роль у п"єсі іноземного автора. Але він справлявся з цією роллю, справлявся тому, що, залишаючись самим собою, із спокійною гідністю поводився із знайомими фрау Вейнтлінг. А його щиру зацікавленість до всього навколишнього вони сприймали як провінціалізм, як свідчення деякої інтелектуальної обмеженості, властивої спортсменам.
Отто Скорцені, з яким Зубов зустрівся на прийомі, гігант, здоровило, з обличчям, порізаним шрамами, теж вважав себе спортсменом. Він славився у Третій імперії, як великий майстер таємних убивств, і завжди діяв власноручно.
Але у серпні, ще під Єльнею, есесівська дивізія «Дас рейх» втратила майже половину особового складу. А після поразки під Москвою Скорцені в паніці записав у своєму щоденнику: «Оскільки поховати своїх убитих у наскрізь промерзлій землі було неможливо, ми склали трупи в церкві. Просто страшно було дивитись. Мороз скував їхні руки й ноги, що в агонії набули найнеймовірніших положень. Щоб надати мерцям так часто описуваного стану умиротворення й спокою, нібито властивого їм, довелося виламувати суглоби. Очі мерців оскліло втупились у сіре небо. Зірвавши заряд толу, ми поклали в утворену яму трупи загиблих за останні день-два».
Розсудливо вигадавши собі хворобу жовчного пухиря, цей «гігант рейху» поїхав у тил на лікування.
Ганс Франк влаштував прийом на честь гітлерівського улюбленця, який повертався з фронту.
Після випивки, забувши, що він небезпечно хворий, Скорцені вирішив здивувати запобігливих перед ним тиловиків своєю могутньою мускулатурою. І в спортивному залі став демонструвати свої таланти. Але щоразу його погляд натрапляв на поблажливу і ліниво усміхнену фізіономію Зубова.
Скорцені високо підкидав обома руками важку порожньотілу мідну кулю і потім ловив її. І раптом кинув кулю над головою Зубова, крикнувши:
— Ви! Стережіться!
Зубов, не виймаючи рук з кишені, трохи нахилився і, присідаючи, м"яко прийняв удар на шию. Опустивши кулю на руку, підкинув її і недбало сказав:
— Дитячий м"ячик.
Скорцені злісно запитав:
— Ви хто?
Зубов спокійно відповів:
— Як бачите, ваш шанувальник. — І схилив голову так, ніби знову готувався прийняти кулю.
Скорцені якусь мить мучила нерішучість. Потім, зрадівши, оголосив:
— Ось з отакими безстрашними, міцними хлопцями ми підхопимо на свої плечі всю планету!
Брігітту надзвичайно тішило те, що її «кузен» справив таке чудове враження на знаменитого Отто Скорцені. І Скорцені був у захопленні від улесливих для нього слів Зубова, коли на запитання, чому він не на фронті, той відповів, мило всміхаючись: