— … вас цікавить?.. — промукав Штайнер.
— Я хотів би бути впевненим у тому, що мене тут нічого не повинно цікавити.
— Чому?
— У тому разі, коли у вас усе гаразд.
— Ви маєте на увазі щось певне?
— Атож, — сказав Вайс, клацнувши пальцями, — оце саме.
— Техніка?
— Ну, що ви! — усміхнувся Вайс. — Тут я не компетентний. Якщо ви мене запевните, що все в чудовому стані, мені цього досить, щоб доповісти.
— Кому?
— Очевидно, кому-небудь із тих, хто підписав мій документ.
— Безпосередньо? Ви така довірена людина?!
— Ні, що ви! — сказав Вайс. — Передам рапорт, як належить по службі.
— Дивно!
— Що саме?
— Мені не довіряють! — скипів Штайнер. — Я особисто розмовляв з Гіммлером і Кальтенбруннером, перш ніж відбути сюди. А я ж сказав їм, — Штайнер випнув груди, — це для мене висока честь. — Він опустив очі. Вайс побачив кнопку, вмонтовану в стіл; вона була прикрита металевою дужкою, замкненою на висячий нікельований замок. — Висока честь, — повторив Штайнер. — Один жест руки — і я виконаю свій обов"язок перед імперією. Ми так грюкнемо дверима, виходячи, що більшовики здригнуться від жаху. — Додав: — Але ваша присутність свідчить про те, що мені не довіряють. Я буду протестувати. — Він поклав руку на телефонну трубку.
— До речі, полковнику, — сказав Вайс, — коли будете говорити з Берліном, повідомте, будь ласка, що з восьми таборів я вже об"їхав п"ять. І там усе гаразд.
Штайнер, не знімаючи руки з телефонної трубки, спитав?
— Значить, ви не спеціально до мене?
— Ну що ви! — усміхнувся Вайс. — Я маю наказ доповісти про вісім таборів. Ваш — шостий. Залишилося відвідати ще два. — Пожалівся: — Страшенно стомився. Ви думаєте, це легко — весь час на ногах? Деякі табори вже евакуюють, і ліквідація відбувається під час маршів, трупи залишають на дорозі. — Спитав: — Ви пробували їздити машиною по трупах?
— Ще ні, — сказав Штайнер. — Але якщо дороги ними забито, доведеться… — Подивився трохи привітніше на Вайса. — Я можу вас запевнити, що такого безладдя я після себе не залишу.