— Уночі я вставав і вчився ходити сліпим, щоб не розучитися ходити взагалі. Я продумав усе: якби вдалося втекти, я б видав себе за осліплого солдата вермахту.
— Ну, тоді правильно, — погодився Баришев. Зітхнув: — Як уявлю собі тільки, що ти, сліпий, дибаєш по дорозі… А шофери у нас, знаєш, які лихачі? Женуть по автостраді на сто з гаком. Фасонять перед німецькими гретхенами. — Додав осудливо: — Стягати з них треба, от що!
Після сніданку Бєлов рішуче заявив:
— У Берлін мені треба!
— Ні, брате, поки що небезпечно.
— Бачили мій документ? А підписи ви бачили?
— Дивився. Мало не весь звіринець розписався.
— Ну от, — сказав Бєлов.
— Що от? — спитав Баришев. — Нічого не от! Перша-ліпша регулювальниця затримає, і все.
— Мене б тільки через лінію фронту перекинути, — попросив Бєлов.
— Ні, — одрубав Баришев. — Ні. І нічого взагалі немає: ні лінії, ні фронту, і твій документ — музейний експонат, і тільки. — Пробурмотів досадливо: — Може, це для тебе і подразник, як лікар казав, але нехай подразник, тільки війні — кінець. Наші на Ельбі загоряють. Отак от. І, якщо хочеш знати, позначки про прибуття й відбуття на моєму відрядженні офіційно повинен завірити печаткою комендант Берліна. І пістолет мені там потрібен не більше, ніж валянки у Сочі на пляжі. Зрозумів?
— Значить, усе?
— Саме так, — відповів Баришев. — Усе.
Бєлов довго мовчав. Мружився, усміхаючись якимсь своїм думкам. Спитав раптом:
— Машину ви маєте?
— Припустімо.
— Пошліть по Генріха Шварцкопфа, якщо він живий. Нехай привезуть.
— По-перше, він живий, — сказав Баришев. — А по-друге, що значить «нехай привезуть»? Товариш Шварцкопф тепер урядова особа, директор великого підприємства.
— Де?
— Тобто як це де? В нашій зоні. Поки що — зона, а потім німці самі знайдуть, як її називати. Наше діло просте: як їхня народна влада вирішить, так і буде.