Загибель Зубова потрясла його, але за ці роки він так навчився володіти собою, приховувати свої почуття, що навіть тепер, у присутності Баришева, немовби автоматично, несвідомо не виказував того, що зазнав, почувши цю звістку. І тепер, лежачи нерухомо, з заплющеними очима, він думав про Зубова, з пронизливою, напруженою ясністю бачив його таким, яким Зубов був того раннього, тихого ранку, коли вони купались в озері Ванзее.
Зубов раптом спитав його:
— Ти хотів би прожити надстроково, ну хоч до ста? — І зразу ж заявив рішуче: — А я б не заперечував!
І от вже Зубова немає. Немає. Але він, ніби не скоряючись смерті, продовжував своє існування у свідомості Бєлова, ставши тепер його вічним, незримим супутником у житті.
… Це був бомбардувальник, що дослужував свою службу як транспортний літак. Пілотували його двоє молодших лейтенантів — молоді льотчики, які закінчили училище наприкінці війни. І через те, що на їхніх гімнастьорках не було ні орденів, ні медалей, ні нашивок за поранення, вони здавались обмундированими не по формі.
І те, що пілоти були дуже молоді, і те, що вся їхня екіпіровка була новенька, ніби тільки сьогодні із цейхгаузу, і те, що їхні обличчя були надзвичайно заклопотані, — усе це нагадувало армійським пасажирам, що сиділи біля бортів на алюмінієвих відкидних сидіннях, здебільшого старшим офіцерам, їх самих — таких, якими вони йшли на війну.
Плексигласовий ковпак у стелі кабіни, під яким колись висів на брезентових лямках біля турелі кулемета борт-стрілець, був весь у пробоїнах, залатаних перкалем; кранові установки над бомболюками розмонтовані, і на балці з болтами, як на вішалці, висять плащі та кашкети.
Було ясно, сонячно. М"які грудки хмарин нерухомо застигли в безвітряному, тихому, прохолодно-озерному просторі неба.
Літак летів над територією Німеччини. Пасажири незручно повернули шиї і косо сиділи на металевих відкидних сидіннях; вони дивилися вниз крізь квадратні ілюмінатори, спітнілі після зльоту.
Сонячні промені, майже відвісно падаючи на землю, освітлювали її так майстерно, як це вміли робити старі майстри у своїх ідилічних пейзажах, повних пишного цвітіння і земної родючості.
З висоти земля справді мала вигляд акуратно й ретельно обробленої. І будиночки з високими черепичними покрівлями здавались такими ж яскравими, чистенькими й затишними, як на олеографіях у підручнику Глезера й Петцольда, по якому задовго до війни вивчали в школі німецьку мову багато хто з тих, уже літніх людей, що летіли в літаку. І тепер вони уважно і зосереджено дивилися на цю землю, з якої природа й труд людей вже почали стирати те, що колись називалось плацдармами, рубежами, переднім краєм, де відбувалися бої з такою інтенсивністю вогню, що, думалося, грунт розплавиться і навічно застигне чорною, осклілою, мов базальт, масою і ні билинки не зійде на ній.
У цій війні людство втратило мільйони життів. І серед загиблих були ті, хто міг би своїм генієм і трудом дарувати людям величезні відкриття, вказати нові шляхи підкорення природи, удосконалення людини. Але вони були вбиті.
Німецький фашизм виплекали не тільки німецькі імперіалісти: сподіваючись на поділ здобичі, їм потай допомагали їхні західні пайовики. У ході другої світової війни ці пайовики не раз вагалися, боячись пропустити момент, коли слід приєднатися до дужчого І тільки розгром фашистських армій поклав кінець ваганням. Але не радість викликала в них перемога, а тривогу. Радянська Армія допомогла народам окупованих фашистами країн Європи, що билися в загонах Опору, розгромити, вигнати окупантів з їхньої землі. І тепер ці народи могли продовжити боротьбу за соціальну свободу.
Так і було в країнах Східної Європи — вони стали соціалістичні. До того ж ішли й німці, які жили на східній території Німеччини, визволеній Радянською Армією. І на цій території радянські військові частини всіляко прагнули, щоб країна скоріше піднялася з руїн, а народ її, ідучи шляхом, який він вибрав, міг взятися будувати нову Німеччину.
От чому більшість пасажирів так заклопотано й уважно дивилися в ілюмінатори: літак летів над Німеччиною, на полях якої піднімалися сходи нового урожаю — першого після війни хліба.
Дивився в теплий від сонця ілюмінатор і Олександр Бєлов. На його гімнастьорці, як і в молодих пілотів, не було ні орденів, ні медалей. І обмундирування його було таке ж новеньке, як і їхнє. Поголена голова із слідами знятих швів, глибоко запалі очі, скорботні зморшки біля губ, сивина на скронях — все це мимоволі породжувало цікавість пасажирів.
За віком — фронтовик. Але немає жодної нагороди — значить, штрафник. А може, колишній військовополонений, який попав у концтабір ще на самому початку війни?
Полковник, що сидів поруч, запитав, з якого року Бєлов на фронті і в яких боях брав участь; той трохи розгубився, заморгав, потім пояснив:
— Я, власне, в тилу…
Полковник сказав повчально: