— Коли бувало сутужно, то, знаєте, всіх тиловиків зразу — на передній край. І бились. — Додав солідно: — Багатьох я сам представив до урядових нагород.
— Так, звичайно, — погодився Бєлов.
— Значить, у фашистських таборах довелося побувати! — догадався полковник.
— Доводилось…
— І стерпіли?
— Виходить, так, — сказав Бєлов.
Полковник повернувся до нього крутою спиною і більше вже не заводив розмов.
Літак увійшов у хмарність. В кабіні зробилося тьмяно, похмуро.
Бєлов подивився на полковникову спину і зразу згадав Зубова, згадав, як той, крекчучи, задер на своїй такій самій мускулястій і широкій спині німецький кітель і попросив:
— Ану, глянь-но, що в мене там. Не дуже, га? — І похвастав: — Він мене поранив, але я його не вбив, стримався. Розумієш, пожалів: дуже вже молоденький.
Це було після чергового нальоту групи Зубова на базу пального в районі залізниці. Морщачись від болю, але сміючись очима, Зубов сказав задумано:
— Цікаво було б з олівцем підрахувати, скількох літако-вильотів ми позбавили німців. Просто так, для приємності.
А потім перед Бєловим виникло обличчя Зубова, коли той, схилившись, викидав з літака на злітну смугу свій парашут. Спіймавши здивований погляд Бєлова, він підбадьорливо підморгнув і навіть якось здвигнув плечима: нічого, мовляв, не вдієш, так треба.
Але ось образ Зубова наче розчинився, зник, і Бєлов побачив інше обличчя — відкинуте назад, із звислим на чоло куском шкіри. То було обличчя Бруно. І коли погляд Бруно зустрівся з його поглядом, повним розпачу, Бруно злегка повів головою, наче безмовно пояснюючи все те саме: так треба.
— Може, закурите? — нахилився до Бєлова майор-танкіст з новенькою золотою зірочкою на кітелі. Додав співчутливо: — Мабуть, здорово за радянським тютюнцем заскучали. — Простяг йому всю пачку. — Візьміть.
— Дякую, я маю.
— Значить, дали на дорогу. — І майор сказав — Я сам у полоні був, але втік. Нетяжке поранення було: як очухався, зразу і втік. А от під трибуналом я не був. Чого не було, того не було. — Сказав твердо: — Але якщо людина кров"ю провину спокутувала… Металу на грудях у неї немає, але, значить, він є в серці. Тепер важливе одне: придатна людина для дальшого проходження — вже не служби — життя чи не придатна. Горе людське заживити, життя налагодити — охляли. — Махнув рукою в бік ілюмінатора. — Двох братів своїх тут у землі залишив. Повернусь додому сам. Що матері скажу? «Здрастуйте!» — «А де інші?» — «Немає». А я живий. Хіба після цього Зіркою своєю потішу її? Ні.
— Ви не праві, — заперечив Бєлов. — Якби наші люди не зробили небаченого подвигу, загинули б ще мільйони братів, батьків, синів.
— Це правда, — погодився майор. — Подвиг — це, по суті, що таке? Один робить те, що по силі кільком. Значить, решті жити. Начебто рятуєш їх. Правильно? — Він помітно хвилювався. — Я так у бою і думав: не зіб"ю їхній танк — він наш зіб"є. Ну і збивав. Коли боїшся, що через тебе свої загинуть, за себе не боїшся.
Літак прорізав хмарність, і знову з"явилося сонце. З рубки вийшов другий пілот, урочисто оголосив: