— То чого ж ви стоїте? Ідіть у ліс і вішайте! — Цієї миті він помітив, що заляпав чобіт, і наказав патрульному солдатові: — Витерти! — А коли той нахилився, сказав гидливо: — Боягуз! У тебе навіть руки тремтять — так ти боїшся цих лісових свиней.
Проте сам Штейнгліц тільки тоді дозволив патрульному офіцерові відкрити шлагбаум, коли зібралося понад десяток армійських машин. І свою машину наказав Вайсові вести в середині колони, позад бронетранспортера, й поклав собі на коліна пістолет. І вилаяв Вайса за те, що той не одразу вийняв з брезентової сумки гранату.
Чорні дерева впритул підступили до дороги. Пахло вогкістю, глицею, і ліс здавався Йоганнові рідним. Такі ж ліси були в нього на Батьківщині, а в цьому причаїлися польські партизани, що не побоялися стати до мужнього двобою із залізними лавинами гітлерівських полчищ.
Як хотів Вайс почути зараз постріли, розриви гранат, тріскотняву ручних кулеметів — він ждав їх, як голосу друзів. Та ліс мовчав. Непроникний, темний і такий густий, ніби дерева зрослися гіллям. І коли машина знову виїхала на голу рівнину, Йоганнові здалося, що тут темніше, ніж у лісі. Напевне, тому, що задні колеса транспортери набризкали грязюкою вітрове скло. Він хотів зупинитися, щоб витерти грязь, але майор не дозволив: боявся одірватися від бронетранспортера.
Глибокої ночі, коли до Варшави лишалося не більш як тридцять кілометрів, Штейнгліц наказав Йоганнові звернути з шосе. Під"їхали до якихось будівель — очевидно, раніше це був маєток, — обгороджених високим парканом і подвійним рядом колючого дроту. Прожектори на сторожових вишках, поставлених по кутках паркана, заливали все навкруги сліпучим мертвотним світлом. Біля воріт їх затримали. Охорона дуже старанно перевірила майорові документи й пропустила машину тільки після того, як караульний офіцер по телефону дістав на це дозвіл. У дворі Штейнгліца зустріли люди в цивільному. Він шанобливо відкозиряв, і вони всі разом пішли. Йоганнові дали ліжко в гуртожитку неподалік од гаража, де стояло дуже багато нових машин найкращих німецьких марок.
Це розташування, загадкове, відлюдне, що зовні нагадувало і тюрму, і табір, не було ні тюрмою, ні концтабором. Але тут були сконцентровані найдосконаліші технічні засоби охорони: струм високої напруги, включений в огорожу з колючого дроту, трубчасті спіралі Бруно, система металевих щогл і прожекторами, які могли будь-якої миті залити нещадним світлом усю колишню поміщицьку садибу або освітити кожен її закуток, і незримі променеві бар"єри із спалахами сигнальних ламп, в які попадав кожен, хто входив у приміщення чи виходив з нього, і всі зібрані тут досягнення людської думки точно і злагоджено служили одній меті — намертво відрізати цей клапоть землі від зовнішнього світу.
Тільки солдати охоронного підрозділу носили військову форму. Ті, кому вони підлягали, хто володарював тут, були в цивільному, і тільки за ступенем шанобливості, що її виявляли до цих цивільних, можна було визначити їхню високу посаду. Жоден з них не приховував своєї військової виправки і права командувати іншими, такими самими цивільними, що відрізнялися лише більш вишуканою виправкою. Підлеглі цивільні нагадували в"язнів, які добровільно посадили себе в кам"яні флігелі. Вони працювали майже цілий день і лише після обіду, а декотрі тільки після вечері прогулювалися по кам"яних плитах внутрішнього дворика, що відокремлював ці флігелі від господарських будівель.
А тих цивільних, хто мав право спілкуватися із зовнішнім світом, при виїздах перевіряли кілька патрульних постів. Ці пости обслуговував спеціальний підрозділ СС, якому, певне, й було доручено зовнішню охорону.
Очевидно, есесівці не підкорялися властям розташування, бо безцеремонно освітлювали ліхтарями пасажирів кожної машини, що виїздила чи в"їздила; забирали документи, односили в комендатуру для перевірки й не поспішали їх повернути. А коли повертали, навіть якщо перевірений, виявлялося, досить високопоставлена особа, козиряли недбало й незалежно.
Вільне пересування Вайса по території було вкрай обмежене: господарські будівлі, плац, вимощений бруківкою, — і все. Він не мав права переступати за межі цієї риски. Незримі кордони стерегла внутрішня охорона; у кожного пістолет, граната в брезентовій торбинці, автомат.
Для чого все це, Йоганн поки що з"ясувати не міг.
Усі тут трималися відлюдно. Йоганнові здавалося, що його оточують глухонімі Навіть спілкуючись між собою, ці люди, привчені до мовчання, охочіше користувалися мімікою і жестикуляцією, аніж простими людськими словами.
В гаражі лежала ціла купа залізних номерних знаків — після кожного тривалого виїзду номер на машині міняли. Кілька разів Йоганн бачив, як перефарбовували майже нові машини. У трьох легкових стекла були напівнепроникні, у двох — такі, крізь які не побачиш, що там у кузові, окрім, звичайно, вітрового скла.
Харчувався Йоганн у їдальні разом з тими, хто, як і він, не мав права виходити за межі незримого кордону. Система харчування побудована була на самообслуговуванні. Їли довго й багато, мовчки, зовсім не цікавлячись один одним. Кілька дівок з чоловічими манерами з підрозділу допоміжної служби, вимуштруваних, як і всі тут, із ситими, байдужими обличчями не оживляли загальної похмурої картини. Коли якусь із них обіймали за столом, дівка, не міняючись на обличчі, спокійно, як кобила в стійлі, не переставала їсти. А коли це заважало поглинати їжу, вона так само мовчки, щосили відштовхувала зальотника.
На вечерю давали шнапс, іноді ниво, і можна було зіграти в кості на свою порцію. І коли хто-небудь пропонував свою випивку дівці і та приймала її, навкруги починали хихикати й поздоровляти щедрого з весільними втіхами.
Та й цієї розваги вистачало на хвилину, не більш, а потім усі знову змовкали й не звертали вже ніякої уваги на пару, яку допіру грубо висміювали.
Минуло багато днів, а майор Штейнгліц не давав про себе знати. Життя в цьому дивному ув"язненні виснажувало Йоганна своєю тупою, безглуздою одноманітністю. Він навіть не міг з"ясувати, яке це з"єднання, хто його обслуговує, що тут люди роблять.
Якось у кухні зіпсувався електромотор, що крутив м"ясорубку. Йоганн запропонував полагодити його й полагодив. Повар кивнув головою — і все. Жодного слова ні від кого не почув Йоганн, хоч працював на кухні понад три години, а людей тут було вдосталь. І коли він допомагав механікові гаража, той охоче приймав його послуги, але дякував тим самим мовчазним кивком.
Самотність, бездіяльність, безглуздість перебування тут робили його життя дедалі нестерпнішим.
А Штейнгліц чи то забув про існування Вайса, чи то навічно здав його в цю частину — ні в кого не можна було нічого вивідати.