Знак Єдинорога

Я дозволив собі кілька разів глибоко зітхнути і розім"ятися. Потім я витягнув з кишені Самоцвіт, підняв його за ланцюжок і підніс до очей.

Звичайно, всередині він червоний з димчастим відливом, сяючий. Здавалося, що поки я знаходився в Лабіринті, Камінь вбирав у себе світло і блиск. Я все ще дивився на нього, повторюючи про себе команди, порівнюючи їх з тими, що я вже знав.

Людина, яка пройшла Лабіринт і дісталася до цього місця, може перенестися куди завгодно. Потрібно лише подумки уявити собі це місце. І ще потрібно дуже добре хотіти цього і мати волю. Якщо все пройде нормально… то я все ж можу вгодити в підступний капкан. На якийсь момент мені стало страшно. Але Еріку це вдалося. Не виявився же він в середині самоцвіту десь у Відображеннях. Дворкін, який написав ці замітки, був великою людиною, і я вірив йому.

Зібравшись з думками, я ще уважніше вдивився вглиб Каменя. Усередині нього було викривлене відображення Лабіринту, оточене вогниками — миготливими, крихітними язичками полум"я, іншими віражами і стежками. Я зважився і зосередив волю.

Червоне і уповільнений рух. Немов я занурювався в в"язкий океан. Спочатку дуже повільно. Дрейф у темряві, всі червоні вогники ще далеко попереду… швидкість повільно наростала. Далекі, переривчасті спалахи. Здається, ще швидше. Орієнтуватися немає по чому. Я був точкою свідомості невідомих розмірів. Я відчував рух, бачив фігуру, до якої рухався, тепер вже швидше. Червоність майже зникла, здавалося, мене ніщо не оточувало. Опір зникав, я мчав усе швидше й швидше. Все це відбулося в одну мить, і все ще відбувалося в ту ж саму мить. Я нісся до мети з величезною швидкістю. Маленький, кривий Лабіринт ріс, ставав тривимірним відображенням нашого Лабіринту. Він збільшувався у мене на очах, освітлений язиками різнобарвного полум"я, подібно дивній галактиці, що розбушувалася кольорами у вічній ночі і в ореолі сяючою блідим вогнем пилу, з протуберанцями з незліченних зірок. Лабіринт ріс чи я зменшувався; він наближався до мене чи я до нього, ми були близько, зовсім поруч, він заповнив собою все, від верху до низу, справа наліво, і моя швидкість все зростала. Сяйво захопило, приголомшило мене. Я побачив протуберанець і зрозумів, що це вхід. Я був дуже близько до Лабіринту, фактично вже блукав у ньому і вже не міг розрізнити його загальну форму. Але те, що я бачив — вигини, мерехтіння, переплетіння — оточувало мене з усіх боків. Мені здалося, що трьох вимірів не вистачить, щоб пояснити неймовірну складність протяжності Лабіринту. Я відкинув порівняння з галактикою, мій мозок кинувся в іншу крайність. Я по думав про субатомний гільбертовський простір з нескінченним числом вимірів. Але це була метафора, викликана розпачем. А по правді кажучи, я просто нічого не розумів. А хто міг зрозуміти? У мені наростало почуття, чи то інстинктивне, чи то виникле під впливом нашого Лабіринту, що я повинен пройти і через це переплетіння, і оволодіти тією новою владою, яку шукав.

Я не помилився. На тій же величезній швидкості я влетів в Лабіринт — мене крутило, несло по палаючих проходах, я пролетів крізь нематеріальні хмари блиску і світла. Я не відчував опору, як в нашому Лабіринті. Здавалося, що первісного імпульсу вистачить, щоб пролетіти наскрізь. Вихрова прогулянка по Галактиці? Утопленик, якого несе по коралових каньйонах? Горобець, який страждає безсонням, і увечері 4 липня пролітає над парком? Такі смутні думки пролітають у мене в голові, коли я згадую про це.

Я влітаю, все, кінець, спалах яскраво-червоного кольору, і я дивлюся на самого себе, що стоїть біля Лабіринту і тримає в руці кулон з Каменем. Я дивлюся на підвіску, Лабіринт всередині неї, всередині мене, я всередині нього, червоність відступає, гасне, зникає. Потім — тільки я, підвіска і Лабіринт — і більше нічого. Зв"язки між об"єктивним і суб"єктивним відновлені, тільки все на октаву вище, інакше я ніяк не можу це висловити. Тому що тепер я володію якоюсь емпатією! Я немов придбав ще одне почуття, ще один спосіб вираження. Дивне і приємне відчуття.

Горячи бажанням перевірити себе, я знову зібрався і наказав Лабіринту перенести мене в інше місце.

Я стояв в круглій кімнаті на вершині найвищої вежі в Амбері. Я перетнув її і вийшов на крихітний балкончик. Контраст з подорожжю, яка тільки що закінчилася, був разючий. Кілька довгих митей я стояв, не рухаючись, і дивився.

Море переливалося різними відтінками, частина неба була затягнута хмарами. Наближався вечір. В хмарах м"які, яскраві тони чергувалися з різкими тінями. Вітер віяв з берега в море, і я не відчував запаху солі. Високо над водою чорними крапками літали птиці. Піді мною стелилися палацові споруди і тераси міста, які знижувалися у всій своїй вічній витонченості до підніжжя Колвіра. Крихітні люди товпилися на вулицях. Їхні рухи були невиразні. Я відчув себе дуже самотнім.

Я доторкнувся до Каменя і наказав вибухнути грозі.

3

Коли я повернувся до себе, Рендом і Флора уже чекали мене. Рендом глянув на камінь, а потім на мене. Я кивнув.

Повернувшись до Флори, я злегка вклонився:

— Сестричка, скільки років, скільки зим!

Було схоже, що Флора злегка налякана. Непогано, непогано… Але вона посміхнулася і взялася за мою руку.

— Братик, — промовила вона, — я бачу, ти стримав своє слово.

Волосся її було блідо-золотим. Флора підрізала його, але залишила чубок. Я ніяк не міг зрозуміти, подобається мені її зачіска чи ні. Волосся у Флори були просто чудове. Блакитні очі і тонни марнославства, завдяки чому вона все бачила так, як їй хотілося. Іноді здавалося, що вона непрохідно дурна, але іноді я не знав, що й думати.

— Вибач, що я витріщаю на тебе очі, але при наші останній зустрічі я не встиг толком тебе розглянути.

— Я дуже рада, що все владналося. Все це було так… знаєш, я нічого не могла зробити.