В нетрях Центральної Азії

Через два дні знайомою дорогою ми прибули в Чугучак і прийшли до консула, щоб розповісти про цілковиту невдачу розкопок у місті і показати зразки асфальту й нафти. Опис міста видався йому спочатку вигадкою, і він кілька разів перепитував і примушував повторювати деякі подробиці, щоб перевірити, пробуючи спіймати нас на суперечностях. Але ми описували так докладно і однаково, що йому довелося повірити. Пояснення форм міста силою нечистих духів він взяв на сміх, чим дуже збентежив Лобсина, який, незважаючи на багаторічне спілкування зі мною та іншими росіянами, в глибині душі все ще зберігав віру в добрих і лихих духів та в їхню владу над людиною. Консул зробив припущення, що це місто — рідке своєю своєрідністю творіння сил природи, а не людини, чим цілком пояснюється невдача наших розкопок.

Відкриття асфальту і нафти його дуже обрадувало, і він сказав, що в майбутньому воно набуде великого значення. Він порадив мені випробувати, чи годиться привезений асфальт для заливання долівки в моєму будинку. А коли буде удача, обіцяв дати нам замовлення на доставку партії асфальту, щоб залити весь двір консульства і долівку казарми його козаків.

І от я роздобув старий казан місткістю в два відра і розтопив частину асфальту з горбів, додавши за порадою консула ще піску, покрив розтопленою масою долівку в своїй кухні, спершу вирівнявши її. Підлога вийшла не зовсім рівна, бо ми не зуміли вигладити масу як слід, поки вона не затверділа. Але консул після огляду був задоволений і замовив Лобсинові доставити асфальт. Літо було ще в розпалі, часу до спорядження нашого торгового каравану було досить, і Лобсин найняв у Чугучаці кілька возів й поїхав китайським трактом в Шихо до станції Сарджак, звідки вздовж підніжжя Джаїру можна було дістатися до асфальтових горбів. Це було далі, ніж наш зворотний шлях через Джаїр, та зате по колісній дорозі. Проїзд туди й назад, враховуючи видобуток і навантаження асфальту, зайняв два тижні, і доставленого матеріалу вистачило на виконання замовлення консула. Коли вся робота в консула була виконана задовільно, консульство відвідав і амбань Чугучака, що прочув про новий спосіб; він був задоволений і замовив Лобсинові доставити асфальт для двору і служб свого яминю. Лобсин виконав і це до відправки торгового каравану. Таким чином, наша «авантюра з розкопками», як її назвав консул, пішла на користь Чугучаку, а Лобсину дала добрий заробіток.

Ми відкрили досить велике родовище не зовсім чистого (з домішкою піску, нанесеного вітрами) кіру, або асфальту, на південному кінці гірського пасма Джаїр і там-таки виходи густої рідкої нафти в кількох місцях на вершинах горбів, складених з цього кіру, і друге родовище жильного асфальту в місті Нечистих духів на березі ріки Дям. В обох місцях, як пояснив мені консул Соков, можна було припустити наявність нафти на глибині[9].

Ці наші відкриття асфальту, які були відразу використані для благоустрою міста, а також нафти, яка могла забезпечити йому в майбутньому краще освітлення, ніж сальні китайські свічки, примусили мене задуматись над питанням: а що ж ти, Хомо, до цього часу зробив для інших за довгі роки свого життя! Багато років ти розвозив крам по улусах і монастирях Монголії і Сіньцзяну, постачав його неробам ламам і трудівникам аратам і заробляв гроші московським товстосумам і, звичайно, собі і сім"ї свого компаньйона Лобсина. Ось і вся твоя робота на користь загальну! Та ще допомогли ми німцям розкопати старожитності в руїнах поблизу Турафана, і це пішло на користь науці, хоча тільки німецькій. А от для своєї рідної Росії, за кращі умови життя народу якої потерпів твій батько, зробив ти що-небудь, Хомо? Ніби нічого. Оселився на китайській землі і, крім постачання краму і всіляких життьових дрібниць монголам, нічого ще корисного не зробив. Тільки цю знахідку асфальту і нафти, яку консул так розхвалив! І надалі треба буде не лише старожитності розкопувати в руїнах стародавніх міст і посилати їх в Академію на користь вітчизняної науки, але й приглядатись, чи не трапляться знов які-небудь скарби різних викопних, асфальт, вугілля земляне, руда залізна або мідна на добро людям.

Ця думка мене заспокоїла, і я вирішив зайнятись при розвезенні краму збиранням відомостей не тільки про старожитності в руїнах, цікаві для російської науки, а й про викопні всякого роду, які будуть корисними народові. А на схилі віку — повернутись на батьківщину і там влаштувати що-небудь корисне, збудувати школу, чи що, або лікарню на окраїні Алтаю, де їх майже нема.

СКАРБИ В МЕРТВОМУ МІСТІ ХАРА-ХОТО

До цього часу ми в компанії з Лобсином водили свій торговий караван не далі міст Кобдо і Улясутай і продавали крам переважно біля монгольських монастирів, до яких завжди приїжджають монголи-богомольці. Торгували також і в улусах, де й скуповували сировину для доставки на зворотному шляху в Чугучак.

Ми їздили завжди вгору по долині ріки Емель, перевалювали в долину Кобу, якою йшли до озера Улюнгур і потім вздовж ріки Урунгу, за якою перевалювали через Монгольський Алтай великою караванною дорогою в Кобдо. В розповіді про нашу поїздку до закритого золотого рудника я описав значну частину цього шляху, бо вперше побачив його вдень. Це може здатися дивним, але справа в тому, що торговий караван здійснює свої переходи, головним чином, вночі, бо короткі осінні і зимові дні майже цілком зайняті пасінням верблюдів. Виступає караван незабаром після заходу сонця і йде всю ніч майже до світанку; вдень каравановоди сплять, готують собі їжу, а верблюди після відпочинку пасуться. Вночі, шукаючи паші, вони б розбрелись далеко по степу, на них могли б напасти вовки або конокради, тоді як вдень вони завжди перед очима і їх можна швидко зібрати для нав"ючування.

Після доставки вантажу асфальту з відкритих нами горбів у Джаїрі на замовлення амбаня Чугучака Лоб-син зайшов до мене і сказав між іншим:

— Знаєш, Хомо, набридло водити каравани раз у раз тими самими місцями. Поїдемо цього разу ще якоюсь іншою дорогою.

— Ну, брат, водити караван з крамом незнайомими місцями і дорогами небезпечно. Це не те, що наші поїздки порожнем, де ми рискуємо лише нашими кіньми.

— Ач, який боязкий! Мало ми з тобою об"їздили місць, всяких пригод зазнали! — заперечив Лобсин.

— Куди ж ти надумав їхати?

— Поведемо караван так: з великої дороги вздовж Алтаю звернемо через Гобі на південь у місто Баркуль, а звідти підемо на схід до ріки Едзін-Гол в кочівлі торгоутського вана. Побачимо багато нових місць, заведемо знайомства.

— На ріці Едзіні, чув я, живуть дуже бідні монголи, в них худоби мало, а їх ван зубожілий. Ми всього нашого краму не продамо там.

— Бачиш, це — монголи мого племені. Наші прадіди з Едзіну прийшли сюди з Чингіс-ханом; через це нас і називають калмиками. Мені охота свою справжню батьківщину подивитись.

— Ось воно що! А я й не знав, що ти не з тутешніх монголів.

— Тутешні всі звідти прийшли. Та ще я дізнався, що поблизу Едзіну в пустині, серед пісків, руїни великого міста Хара-Хото стоять.

— Уподобались тобі розкопки, чи що? Адже на ріці Дям в руїнах, куди ти мене водив, ми нічого не знайшли. Може, і на Едзіні така сама омана станеться.