А потім ці різнобарвні урвища змінились горбами самого Джаїру, і в руслі з"явився струмок, який привів нас до невеликого оазису — гаю тополь і кущів із заростями тростини навколо кількох джерел, що витікали з ямок серед зелені.
— Це — джерело Туранги-Бастау (тобто тополеве джерело), — сказав Лобсин. — Тут я один раз був. Треба зупинитись — пообідати і підгодувати коней, які вчора біля асфальту були майже голодні. Далі до пізнього вечора ні води, ні паші не буде.
Ми, звичайно, зупинились і розклали багаття, розв"ючили коней, пустили їх пастись. Після ситного обіду розвісили решту м"яса дзерена в"ялитись на сонці. Хлопчаки бігали по гаю і по навколишніх горбах, сподіваючись побачити зайців або дзеренів. Коли вони повернулись, мій годованець Очир сказав:
— Бачили тільки двох зайців і ще одне величезне обо. Його, мабуть, велетні або нечисті духи склали з величезного каміння. Піди, подивись, це недалеко.
Ми пішли втрьох, син Лобсина залишився при наметі і конях. Серед горбів поблизу русла, нижче гаю, біля джерел один горб справді мав дивний вигляд. На його схилах були розсіяні валуни, здебільшого круглі, як кулі, і в поперечнику близько аршина, зовсім чорні і трохи блискучі, а вершина горба являла купу з кількох таких валунів, схожу загалом на обо, яке монголи споруджують на перевалах і на вершинах деяких гір і горбів. Кожен монгол, що піднявся на перевал чи таку вершину, вважає за обов"язок збільшити купу ще одним каменем, піднятим поблизу, або встромити палицю і нав"язати на неї чи на встромлені вже палиці клапоть, відірваний від одягу, або жмуток волосся з хвоста свого коня. Все це — жертва гірським духам за щасливий підйом на перевал чи вершину. Але це обо, звичайно, не могли скласти люди: кожен валун, з яких воно складалось, навіть кілька людей не змогли б підняти, не то щоб винести на горб, І Лобсин потвердив слова хлопців, що це обо складене нечистими духами.
— Недарма ж ми бачили по дорозі башти, карнизи, купини чудернацької форми, схожі на те, що було в тому місті нечистої сили. І тут нечисті духи пустували, щоб збентежити проїжджу людину, — сказав він. А я не міг пояснити йому до ладу, як утворилось це обо і ці форми каміння[8].
Відпочивши, ми поїхали далі вгору по тому ж сухому руслу.
— Це русло, — пояснив Лобсин, — ріже все південне пасмо Джаїру, яке на схід від нього називають гори Чингіз, а на захід — гори Кир. Останні тягнуться до станції Сарджак на тракті з Чугучака в Шихо, яким ми їхали з німцями.
Русло являло собою стрічку, вкриту піском і галькою, завширшки від 20 до 50 кроків, врізану в гори Джаїру, які утворили його береги. На бортах русла де-не-де росли дрібні й великі кущі, але води ніде не було. І здавалося дивним, як це довге русло могло утворитись без текучої води.
— Невже тут ніколи не тече вода? — спитав я.
— Ранньої весни, коли тануть сніги, тут води досить багато буває, — відповів Лобсин. — І влітку, якщо піде дуже велика злива, вода біжить бурхливим потоком, але недовго, збіжить вся і знову сухо.
Справді, на шляху по руслу я помітив, що деякі кущі в його бортах повалені і дещо засипані піском і галькою; це свідчило про те, що по руслу протікає вода із значною силою.
Ми їхали години три чи чотири цим руслом; нарешті, воно кінчилось разом з південним пасмом Джаїру. Сонце вже сідало, коли ми дістались до невеликого джерела Ащили-Бастау у верхів"ях русла між горбами, що належали вже другому середньому пасмові. Тут була деяка паша для коней і паливо — кущики по схилах гір.
— Хлопці, треба набрати побільше хмизу і аргалу, — сказав Лобсин. — В цій місцевості можуть бути вовки. Сюди, кажуть, іноді забігають кулани з рівнини на південь від Джаїру, а за ними може прийти до нас у гості й тигр.
— Навіщо ти нас лякаєш! — зауважив я. — Біля озера Айранкуль, де був великий очерет і де тигр справді міг би жити, ти нічого не сказав про нього. А тут в ці голі горби чого він прийде?
— За куланами, він їх дуже любить, — виправдувався Лобсин.
— Сподіваюсь, що ні куланів, ні тигра ми не побачимо, — заперечив я. — А багаття, звичайно, вночі будемо підтримувати по черзі. Вовки можуть налякати наших коней.
Так ми й зробили. До півночі по черзі по одній годині вартували хлопці, а потім до світанку по півтори години один з нас. Багаття підтримували невелике, але коли виття вовка розлягалось ближче і коні починали хропти, а собака — гавкати, підкидали палива. Але на початку літа ночі короткі, і о третій годині вже розвидняється. Мені довелось вартувати з двох годин, і через годину я вже пустив коней пастись, а сам з собакою був поблизу них, маючи напоготові рушницю. Це було не зайвим, бо на вершині сусіднього горба показався вовк, що підкрадався до коней. На посвітлілому вже фоні сходу я розрізнив його силует, собака загавкав. Я підвів рушницю і. вистрілив, але було далеко, і картеч, мабуть, тільки шльопнула по шкурі наприкінці польоту, і вовк зник.
Наступного дня надвечір прибули до юрт Лобсина у верхів"ях цієї ріки Дарбути. Лобсин залишив там сина і одного коня. Вся його родина і сусіди цілий вечір слухали його розповідь про наші пригоди, про місто та обо нечистих духів, що викликали велику цікавість і різноманітні пояснення, про горби і жили асфальту та рідку нафту. Я забув сказати, що, поки ми ходили оглядати горби, хлопці набрали пляшку цієї нафти, терпляче збираючи ложкою чорну плівку, коли вона випливала на поверхню води в ямі на вершині першого горба. Ця пляшка тепер переходила з рук в руки, нафту нюхали і пробували пальцем на смак. Асфальт з міста і з горбів теж був оглянутий і випробуваний як паливо.
ebooksa