На караванну дорогу з Кобдо в Гучен ми вийшли вище владання річки Алтин-Гол в Булган і звернули по ній на південь. Дорога з долини Булгану піднімалась поступово дедалі вище по північному схилу пасма Кутус-Алтаю і після плоского перевалу спустилась поступово до джерела Кайче. Із спуску можна було вже бачити на південному горизонті снігове пасмо Тянь-Шаню, ледь видне неозброєним оком. Слід зазначити, що цей перший перехід незнайомою дорогою ми робили вдень. Освітлена промінням призахідного сонця на пасмі Тянь-Шаню різко виділялась висока конусоподібна вершина Богдо-Ули.
Дальший перехід ми зробили вдень, щоб не пропустити поворот до каменя Кумис-Тюя. Шлях пролягав щебенистою пустинною рівниною, завширшки 6–8 верст, обмежованою з заходу кряжем Аржанти, а зі сходу — пасмом Джаманти. Грунт поріс дрібною травою, плоскі западини являли собою солончаки з дрібними кущиками солянок і хармика; подекуди видно було й великі кущі тамариску; деякі западини біліли від солі, яка вкривала майже все дно їх. Очевидно, сюди ще попадала весняна вода при таненні снігів на Алтаї і просочувала грунт. Де-не-де підносились невеликі горби, і біля них я, на мій подив, розрізнив стіни невеликих фанз і загородки з хмизу для худоби. Але не видно і не чути було ні людей, ні тварин.
— Це — зимівлі наших монголів-торгоутів, — пояснив мені Лобсин. — Тут взимку можна жити, паші досить і солі, яку худоба любить.
— А де ж вода? Де колодязі? — спитав я.
— Взимку води не треба. Сніг під Алтаєм випадає часто, в западинах довго тримається. От тобі й вода для людей і для худоби. Люди живуть тут півроку, з листопада до квітня. Коли сніги зійдуть, монголи перекочовують на Булган.
Я згадав, що вже чув про те, як кочовики взимку живуть в безводних місцях з доброю пашею, використовуючи замість води сніг, якщо він випадає не дуже рідко і в достатній кількості. Такі місця найчастіше бувають біля південного підніжжя якого-небудь гірського кряжа або в долині серед його пасом.
Далі на тій же рівнині пильне око Лобсина розгляділо якусь невелику будівлю, і незабаром ми побачили стежку до неї, що відійшла від великої дороги. Вона становила кілька паралельних витоптаних верблюдами доріжок, що виразно виділялись світлішим кольором і значно меншою кількістю щебеню на темному фоні рівнини.
Каплиця чи будівля над священним каменем була дерев"яним зрубом з конічним дахом, в якому був вирізаний отвір понад квадратний аршин. Через нього й можна було роздивитись камінь, що лежав прямо на землі. Він мав понад сажень завдовжки і трохи менше в ширину, круті й нерівні боки і піднімався над землею на 8–9 четвертей. В кількох місцях у нього були оббиті, мабуть, гостріші краї чи ріжки, і можна було бачити, що він складається з блискучого сріблясто-білого металу, тоді як поза цими місцями він мав темно-бурий колір і дрібношорстку поверхню. Отже, було ясно, що цей камінь, який ніби упав з неба, складається з якогось металу, та тільки не з срібла, бо колір на оббитих частинах був не срібний, а скоріше стальний. Я дещо читав про каміння, що падає з неба і називається метеоритами, і тому вийняв свій кишеньковий компас, який консул дав мені для орієнтування при зніманні плану будинків на розкопках, відпустив стрілку і побачив, що камінь сильно притягує її до себе. Куди б я не повертав компас, стрілка відразу ж одним кінцем показувала на камінь. Отже, камінь був дуже намагнічений і, очевидно, являв собою залізний метеорит, складений, як встановлено наукою, з нікелистого заліза.
Коли я, повернувшись, розказав про цей камінь консулу, він переглянув кілька книжок і повідомив, що метеорита такого величезного розміру (я його приблизно обміряв) в жодному музеї Європи і Америки нема і взагалі такий метеорит невідомий науці. Відбити від нього хоча б невеличкий кусочок не вдалось; у нас з собою було тільки кайло, а ніяких виступів чи ріжків, по яких можна було вдарити, на камені не було, — все, що піддавалось, було вже збите. Я, звичайно, пояснив Лобсину, що це за камінь, і потім, коли ми їхали далі, ще з півгодини розмірковували про падаючі з неба камені.
Повертаючись до дороги, ми їхали тепер повз гору Ошке, яка стояла самотньо серед рівнини і була схожа на фігуру лежачої тварини, як-от великий собака, але з головою, більше схожою на людську.
За непомітним перевалом через плоске пасмо Тотур-кару біля південного підніжжя цих чорних гір ми знайшли кілька колодязів з прісною водою, завглибшки лише в півтора аршина і, на диво, з дерев"яними міцними цямринами. Тут ми зупинились.
Дальший невеликий перехід — 8 верст — проходив спочатку через пустиню Ламин-Крюм-Гобі, всіяну чорним щебенем, а потім ущелиною в низьких горах Намей-чю; серед неї були колодязі, власне ями в півтора аршина завглибшки, деякі з дерев"яними цямринами, з гіркуватою водою, що відгонила тухлими яйцями. Тут довелось заночувати, бо далі був великий безводний перехід верст в шістдесят.
Щоб дати верблюдам добре відпочити, ми простояли в цьому місці, хоч вода була й погана, наступний день до третьої години дня і вийшли з запасом води в бочонках, напоївши досхочу всіх тварин. Години через півтори гори Намейчю кінчились, і дорога пішла чорною пустинею, густо всипаною дрібним щебенем і майже без всякої рослинності. Подекуди в плоских западинках жовтів невеличкий кущик. Де-не-де рівнина горбилась маленькими гривками або піднімалась низькими східцями. В одному місці, вже присмерком, ми помітили поблизу дороги якісь колоди завдовжки в 5–6 сажнів і завтовшки понад аршин. Вони були розкидані по пустині.
— Зробимо тут привал години на дві, — запропонував Лобсин. — Ми вже пройшли третину переходу, зваримо чай, дрова є.
Ми вклали верблюдів коло однієї з цих колод, до другої прив"язали коней і, поки ще можна було розглядіти, обійшли це цікаве місце. Колоди виявились скам"янілими, ми сподівались розкласти багаття з цих несподівано знайдених в пустині дров і зварити собі чай. Але вони зовсім не горіли і під ударом кайла розсипались на великі куски, а не на тріски. Довелось запивати сухарі гіркуватою водою з бочонка, висловлюючи здогади про ці дивні величезні дерева, які колись виросли серед пустині і потім чомусь загинули і скам"яніли.
Верблюдам і коням ми дали по жмутку зеленої тростини, якою запаслись ще на Булгані на всякий випадок, коням по відру води і перед північчю пішли далі. Щербатий місяць світив досить яскраво, і можна було бачити, що години через дві дорога спустилась в широку улоговину Бортень-Гобі, вкриту тим же чорним щебенем, який подекуди був наметений бурями в маленькі пасмочка. Ще через три години зліва від дороги залишились плоскі гори Паташань. Вони закінчувались обривчиками рожевих, зелених і малинових глин, що дуже красиво перешаровувались одна з одною. Ми могли розглядіти їх, бо вже розвиднювалось. Повз них ми йшли вже годин з чотири і помітили в одному місці товстий пласт чорного земляного вугілля.
— Це вже не омана, як ті дрова! — сказав Лобсин. — Наберемо його трохи, щоб чай зварити.
Ми набрали кілька великих кусків вугілля, бо боялись, що далі на стоянці в пустині палива знов не буде.
Дорога скоро піднялася на невисоке урвище і вступила у великі піски Гурбан-Тунгут, які простягаються широкою смугою зі сходу на захід. Ми йшли по пісках ще з півтори години і, нарешті, зупинились біля колодязя Хан-са-ху з солонуватою водою. Було вже годин десять ранку, і сонце почало припікати.
Після цього важкого безводного переходу треба було дати добрий відпочинок нашим тваринам, і ми вирішили простояти тут до наступного вечора, хоч вода була й досить погана.
ebooksa