Скажу кілька слів про Баркуль; він складається з двох частин — східної Чин-Син-Фу, населеної манчжурським військом, і західної китайської або торгової, її китайці називають Паликон (переінакшуючи по-своєму слово Баркуль). Кожна частина обгороджена глинобитними стінами у вигляді чотирикутників з ворітьми, зубцями і баштами на кожному розі і над ворітьми. Зовні торгове місто видається більшим, але всередині не все забудовано, багато пустирів. В центрі — висока башта з ворітьми, від якої йдуть три головні вулиці на захід, північ і схід. Східна вулиця — найдовша — це суцільний ряд крамниць; жваво йде торгівля і з столів на вулиці. В крамницях багато різних товарів, є багаті крамниці, яких я не бачив ні в Кобдо, ні в Улясутаї. На вулицях і в провулках купи сміття, скрізь баюри і калюжі. У всьому місті нема жодного дерева, але навколо нього розкидані фанзи з садами серед великих городів. На північ і схід від військового міста величезне кладовище і серед нього кумирня.
На заїжджому дворі я розпитав хазяїна, чи вільний в"їзд в місто з караваном верблюдів для торгівлі. Я знав, що при в"їзді в китайські міста з купців стягують мито, розмір якого визначається місцевим амбанем за його розсудом.
— Я дуже раджу тобі не везти крам до міста, — сказав хазяїн. — Наш амбань дуже зажерлива людина. З тебе візьмуть велике мито, і, крім того, коли ти там займеш крамницю і розкладеш крам, амбань приїде до тебе, вибере все, що йому сподобається, і заплатить за нього скільки захоче, а то й нічого не заплатить.
Це було прикро. Я знав, що в Баркулі російського консула нема, що це велике, але глухе місто на окраїні величезної Гобі, і сподівався, що саме через це абмань мусив би заохочувати торгівлю. Але оскільки консула не було, я не міг знайти ніякого захисту від свавілля амбаня.
— Ось що ти можеш зробити, — вів далі хазяїн. — Їдь до міста порожнем, я вкажу тобі одну китайську крамницю хорошої людини. Ти розкажи йому, який крам хочеш продати, і він приїде сюди, відбере його і повезе в місто як свій крам невеликими партіями. Проте він багато не купить, у місті краму доволі.
Слова хазяїна дуже порушували мої плани, але пропозиція здавалась мені прийнятною, і на другий день я поїхав з Лобсином до міста, що було на відстані кількох верст. Слід зазначити, що я під час всіх подорожей носив монгольський одяг і лише чоботи російські, і оскільки обличчя моє мало відрізняється від монгольського типу і я розмовляв по-монгольськи вільно, то мене завжди вважали за природного монгола. Через це на воротях міста, де зупиняють росіян і беруть мито, нас вільно пропустили, упевнившись тільки, що ми нічого не веземо: очевидно, вважали за місцевих монголів, що приїхали в справах. Вказану мені крамницю на брудній і багатолюдній вулиці ми швидко знайшли і домовились з купцем, купили свіжого м"яса, китайських булок, печива, винограду, яблук і слив і в обідню пору повернулись на заїжджий двір.
Тюки з крамом займали окрему фанзу. Вони були в мене дібрані так, що в кожному тюку були всі сорти мануфактури — ситець, сатин, міткаль, фланель, даба, сукна різних сортів по 1–2 сувої, щоб не треба було розпаковувати відразу всі тюки. Через це ми перенесли в фанзу, де жили самі, лише два "тюки, тобто один верблюжий в"юк, і розгорнули їх.
Незабаром після обіду приїхав купець, передивився розкладений крам, відібрав усе, що йому було треба, сторгувався за чаюванням і припущенням і поїхав до міста за грошима, обіцяючи повернутись увечері з кількома ішаками, на яких він хотів перевезти крам до міста.
Та годин через дві до нас у фанзу прибіг переляканий хазяїн і повідомив:
— Сюди їде сам амбань. Він, либонь, якось довідався про приїзд російських купців"з крамом і хоче подивитись його. От лихо!
— Ти не кажи про крам у другій фанзі, — попрохав я. — Нехай він побачить тільки той, що розкладений тут.
Наші верблюди, на щастя, були не на заїжджому дворі, а паслись в степу під наглядом хлопчаків. За їх кількістю амбань міг би, звичайно, зробити висновок про велику партію, зажадав би показати увесь крам, і скільки б він не захотів взяти собі дешево або безплатно, я б нічого не міг зробити.
Трохи згодом у ворота заїжджого двору в"їхали два верхових солдати, за ними парадні носилки у вигляді будки на довгих палицях, яку несли чотири чоловіки, і ще двоє вершників, слідом за якими насунули всі жителі селища — чоловіки, жінки та діти. З будки виліз амбань — огрядний китаєць середніх літ у парадному халаті і курмі з вишитим на ній фантастичним тигром, в чорному капелюсі з синьою кулькою відповідно до його рангу начальника повітового міста. Хазяїн зустрів його глибоким поклоном. Ми стояли коло дверей фанзи і теж вклонились.
Амбань зайшов у фанзу, де вже було приготовлене крісло, в яке він і сів; його Супроводив один з вершників, що був, мабуть, секретарем, бо він приніс сувій паперу, пензель і пляшечку з тушшю. В фанзу зайшов також хазяїн і зупинився біля дверей, які знадвору заслонили собою солдати, носильники і натовп цікавих, так що стало майже темно — в фанзі вікна не було. Почався допит:
— Хто ви такі і чого сюди приїхали?
Я подав наші китайські паспорти і заявив:
— Ми торгували в Урумчі і Гучені і продали там майже весь крам. Залишки привезли сюди, щоб збути їх і їхати по монгольських кочівлях закуповувати сировину.
— Чим ви приїхали? Де ваші тварини?
— Ми привезли крам на китайському возі з Гучена, а наші двоє коней тут надворі.
— Чи ж правда це? — звернувся амбань до хазяїна.
ebooksa