В нетрях Центральної Азії

Тієї ж зими, коли переселився батько, сталася страшенна ожеледь у тій місцевості, де він пас табун амбаня. Ти, звичайно, знаєш, що в Монголії ожеледь взимку — страшне лихо. Худоба і взимку знаходиться на паші, бо монголи сіна не мають. Коли траву вкриває товстий шар льоду, худоба не може добувати собі корм і гине у великій кількості від голоду. Шар льоду на цей раз був такий товстий, що навіть коні не могли розбивати його своїми копитами. Мороз тримався, коні худли, почали здихати. Батько дійшов до відчаю і погнав табун в Уля-сутай, де в амбаня був запас сіна. Але було далеко, і по дорозі здохло ще багато коней. В Улясутай батько пригнав тільки третину табуна. Амбань розлютувався, і хоч у цьому лихові батькової вини не було, його посадили до в"язниці, в брудну яму, де він незабаром помер, а двох сестер і брата, гарного хлопчика, амбань відправив до Пекіна і продав богдихану, сестер в гарем, а хлопчика в рабство, щоб покрити збитки, що їх заподіяв батько.

Коли я дізнався про це, то дав обітницю: взяти у китайських купців силою гроші, щоб викупити полонених у богдихана. У монастир, куди мене послали, я не повернувся, а мало-помалу створив загін з монголів і тангутів, теж так чи інакше скривджених китайськими властями, і збудував з ними цю фортецю поблизу караванного шляху. Ось з того часу четвертий рік ми й живемо тут у пустині. Проте через рік або два у мене, можливо, буде досить грошей, щоб поїхати в Пекін і забезпечити своїх помічників невеликими грішми, щоб вони завели собі юрти, худобу і сім"ї.

Ми вислухали цю розповідь з великою увагою і не могли не вибачити діяльності Чорного лами, який постраждав від такого свавілля китайського амбаня.

— А чи багато у тебе помічників? — спитав я.

— Небагато, ти майже всіх бачив. Їх шестеро, але один старий і здебільшого залишається вдома, готує нам страву, пасе верблюдів.

— Де ж ви збуваєте крам?

— В Баркулі і Хамі у мене є довірені купці які приймають від нас крам, звичайно, з великою знижкою.

— А виказати тебе амбаням вони хіба не можуть?

— Не насміляться, а місця нашої фортеці вони, зрозуміло, не знають. І крам їм привозять не мої люди, а сторонні монголи, які одержують його від нас в умовлених місцях у пустині.

Голині о третій пополудні лама сказав нам, що пора вирушати. Коней вже погодували горохом, верблюди наїлися. З допомогою людей лами ми швидко нав"ючили їх; один тюк в товаром помітно зменшився, і ми поклали його на верблюда, який виявляв ознаки втоми.

Ми дуже дружньо попрощалися з ламою, подякували йому за гостинність і пообіцяли завернути до нього на зворотному шляху і привезти книги, якщо знайдемо їх її Хара-Хото, і муки з Едзін-Голу. Верблюдів вивели на одному через браму, і там, де починається ущелина, вишикували караван, на чолі якого рядом з Лобсином поїхав на своєму скаковому верблюді один з монголів лами.

З чверть години ми їхали вниз ущелиною, і я при денному світлі помітив, що вона робить кілька зигзагів, а це зручно для відбиття нападу з засад. Лобсинові монгол-вожак сказав, що він відкрив і вказав це чудове місце для таємної фортеці —в пустині; ніхто й гадки не мав, що в цих диких безживних горах є вода і корм так близько від караванного шляху. Вода, що витікала з-під муру фортеці, швидко зникала в наносі дна ущелини, яка далі до караванного шляху була сухою, розширялась і нічим не відрізнялась від інших сусідніх видолинків.

Коли ми вийшли на караванний шлях, їхали ним години зо дві все перед тим же скелястим пасмом продовження Тянь-Шаню, яке мало вигляд або горбів, або мальовничих Гострих вершин. Потім поводир несподівано звернув наліво вгору по мало помітному сухому видолинку, який простягався з групи гострих вершин того ж пасма. Видолинок поглиблювався, і на окраїні групи перейшов в ущелину, в якій з"явилися кущі шелюги, що свідчило про наявність води. Ущелина привела нас в невелику улоговину серед гір з чудовою галявиною, кущами ї навіть кількома тополями — прекрасне місце для ночівлі, також цілком непомітне з караванного шляху, але для великих караванів незручне, бо має малі розміри. Для нас же корму було досить, тим більше, що трава не булл потолочена, а палива досить.

Сонце вже сідало, і провідник попрощався з нами, хоч ми пропонували йому залишитися на ночівлю.

— Начальник звелів мені повернутися до ночі назад, — сказав монгол. — Він-жде вночі китайський караван з Хамі, і всі люди йому потрібні. На своєму скакуні я за годину буду вже дома.

У цьому затишному захованому куточку ми спокійно переночували. На світанку Лобсин виліз на одну з вершин, з якої видно було караванний шлях; його розбудив віддалений дзвін боталів, і йому захотілося подивитися на караван, який вночі зазнав нападу Чорного лами. Він, дійсно, побачив його і налічив вісімдесят верблюдів і чоловіка з дванадцять, які їхали почасти на верблюдах, почасти на ішаках, але здалека не міг визначити, чи то їхали монголи, чи китайці.

Ми пробули на цьому місці більшу частину дня: коні і верблюди добре підживилися на галявині перед важким переходом, а мені вдалося пополювати. На скелястих схилах улоговини, яку рідко відвідують люди, бродило собі кілька зграйок кекликів, гірських курочок; пташенята вже цілком виросли, але все ще слухалися голосу матері. Вони бігали по схилу між камінням, покльовуючи зерна. Коли я підіймався до них, мати, скочивши на камінь, подавала тривожний клекіт, і всі пташенята розбігалися й ховалися під камінням або позаду нього. А коли я підходив ближче, вся зграйка за другим покликом спорхувала і перелітала на протилежний схил улоговини. Мені довелося кілька разів перебігати з одного схилу на другий, вистежуючи птахів, в чому мені з азартом допомагали обидва хлопчики, які марно намагалися впіймати якого-небудь кеклика руками. За дві години полювання все-таки вдалося підстрелити десяток. Лобсин запропонував мені взяти на допомогу нашого собачку, але він тільки заважав, бігав надто прудко і викликав переполох у зграйці, через що вона надто швидко злітала в повітря.

Пізно ввечері до джерела, яке дзюркотіло на галявині, мабуть, приходили на водопій гірські кози куку-ямани, що зустрічаються в таких скелястих пустинних горах. Та ми не могли чекати до ночі і о третій годині рушили н путь, в трудний перехід через Гобі, Напоїли тварин, наповнили бочонки і виїхали на караванний шлях. Цей перехід ми зробили, як і минулий, з нічною зупинкою на три години в пустині, не розв"ючуючи тварин і не напинаючи наметів, але для коней привезли кілька жмутків тростини, зрізаної на галявині, а для вогню — хмизу. Наступного дня лише годині о десятій ми закінчили перехід і зупинилися в широкій улоговині з чималим лужком по берегах струмка, але сильно потолоченим караваном, що йшов попереду нас І сліди стоянки якого були ще свіжі. Гобі, яку ми поминули, мала такий самий характер чорної дрібнощебеневої пустині, як описано вище.

На дальшому шляху до Едзін-Голу, який тривав ще сім днів, великих безводних переходів уже не було, але місцевість мала той самий сумний характер. Ліворуч, тобто на півночі, простягалися скелясті пасма продовження Тянь-Шаню з більш або менш широкими перервами. Праворуч, на півдні, вдалині з"явилися окремі групи гірок або цілі пасма Бейшаню, який відокремлює Тянь-Шань від пояса оазисів підніжжя Наньшаню і на заході доходить до Едзін-Голу.

Проміжок між тими і другими горами, по якому йшов караванний шлях, являв собою загалом пустинну рівнину, погорбовану плоскими увалами ближче до північних гір, з бідною рослинністю, вкриту чорним щебенем. Кілька разів дорога перетинала ще смуги Чорної Гобі, цілком безплідної, але не такі широкі, як ті дві, що вже лишились позаду; отже, ми проходили їх за один нічний перехід.