— Знаєш, Хомо, — сказав він, — я часом думаю про подорож до Лхаси. Стільки різних місцевостей ми з тобою вже відвідали, і коли я під час зустрічей з різними монголами розповідаю про наші поїздки і пригоди, мене не раз уже запитували, чому я досі не побував у Лхасі, не оглянув чудові храми цієї столиці, не поклонився далай-ламі і не дістав його благословення, яке робить людину щасливою на все життя і приносить вічне блаженство.
— А хіба ти не щасливий без благословення далай-лами? — розсміявся я. — Живеш — не бідуєш, маєш добру дружину, дітей, юрти, багато худоби. Мандруєш, куди хочеш, бачиш нові місця, нових людей.
— І все-таки хочеться на власні очі побачити святого далай-ламу, його храми і місто, де живе багато тисяч лам і куди кожного року приходять на поклоніння люди з усіх країн, в яких шанують великого засновника нашої релігії.
— Ну, я з тобою туди не поїду! Надто це далеко ї важко, надто багато подарунків треба везти туди і коштів затратити на них і на довгу дорогу. А в дорозі ще нападуть тангути і пограбують, заберуть навіть в"ючних тварин, і тому до Лхаси якщо й доберешся, то з порожніми руками; до далай-лами і в храми тебе навіть не допустять.
=— Про Лхасу я поки тільки мрію, — заявив Лобсин, трохи засмучений моїми запереченнями. — Але цього року поведемо наш караван до цього Дуньхуана, побуваємо в печерах з тисячею будд, оглянемо їх, закупимо інтересних речей і книг. А у лам я розпитаю шлях до Лхаси, яким колись ходили прочани, що побували у тисячі будд.
Проти цього плану я не міг нічого сказати, бо інших планів на поточний рік у мене ще не було. А подорож до Дуньхуана давала можливість бачити нові місця, нових людей. Ми вирішили, що підемо найкоротшим шляхом по тракту до Урумчі, звідти до Турфана і Лукчуна знайомою дорогою, а далі вздовж Тянь-Шаню і через Хамійську пустиню новими місцями до підніжжя Алтинтагу. Час, який ще залишався до серпня, давав можливість вияснити у людей, що були в цих нових місцях, які товари підібрати для продажу населенню і ламам у кумирні Тисячі будд та для обміну у них на старі книги, картини, статуетки богів тощо.
І ось у половині серпня, споряджаючись у цю нову експедицію, я підібрав підходящі для лам кумирні Тисячі будд мануфактурні й дрібні залізні товари, не забув також товари, що можуть цікавити таранчів південного підніжжя Тянь-Шаню, через селища яких ми мали проходити. Лобсин прибув з верблюдами і кіньми, з запасами баурепку, сушених вершків, сиру з овечого молока, який в його сім"ї навчилися робити. Я додав сухарів, цукру, рідних круп і наприкінці серпня ми вдвох, мій вихованець Очир і старший син Лобсина, який дістав руське Ім"я Олег, рушили в путь. Дванадцять днів ми йшли великим трактом до Урумчі, не поспішаючи, потім ще чотири дні до оазису Лукчун дорогою, якою ми ще раніше просувалися з німцями, тому описувати цей шлях вдруге немає потреби. Зазначу лише, що їхали ми значно спокійніше, ніж того разу з німцями, і здебільшого ночували на волі в своєму наметі, а не на заїжджих дворах, де довелося б платити за фураж для нашого великого каравану.
З Лукчунського оазису можна було йти далі до Хамі двома дорогами: довша йшла через селища або міста Нічан і Чиктам на північний схід до підніжжя Тянь-Шаню і далі вздовж нього; це великий тракт Нань-лу із станціями для заміни коней, якими їдуть всі чиновники, а також їдуть вози І каравани з товарами. Більш коротка і пряма дорога іде просто на схід, вздовж південного краю великих пісків Кумтаг, і далі мимо озера Шонанор до Хамі. Ця дорога має чудну назву «Долини бісів» і колись була державним трактом із станціями, але потім була ліквідована, навіть заборонена, тому що небезпечно було проїжджати по ній.
Мене, звичайно, більше цікавила ця Долина бісів, однак, вирушаючи по ній з усім караваном, я рискував і тваринами, і товарами. Оскільки я мав на думці відвідати храм Тисячі будд як головне завдання експедиції цього року, було б нерозумно вести караван по Долині бісів. Через це я вирішив розділити його і відправити Лобсина і хлопців з верблюдами та вантажем обхідним шляхом, а самому, взявши провідника, ознайомитися з Долиною бісів.
Лобсин, зрозуміло, також хотів би пройти цією дорогою, але погодився зі мною, що вести весь караван по ній надто рисковано, коли зважити на ті розмови про неї, які ми чули від тараичіїв Лукчуну. Я обіцяв йому докладно розповісти про свої пригоди, і він, найнявши собі на допомогу провідника, повів разом з хлопчиками караван по тракту. А я, взявши двох запасних верблюдів, з легким вантажем поїхав до селища Дигай, що на східній окраїні Турфанської западини, де можна було знайти провідника в Долину бісів.
Вантаж моїх верблюдів складався з двох бочонків для запасу води, легкого намету найпростішої будови на двох чоловік, провіанту на тиждень, постелі і кожуха. Я поїхав на своєму коні і верблюдів вів на поводі. З Лукчунського оазису я пройшов на південний схід. Загальний вигляд Турфанської западини вже описаний в оповіданні про подорож з німцями.
Велика западина Турфан — Лукчуну являє собою чудове поєднання цілковитої пустині і густо населених квітучих оазисів у безпосередньому сусідстві. Пустиня займає більшу південну половину западини, в найглибшій частині якої лежить солоне озеро, оточене купинами солончаку. Від цієї південної частини на північ виступають ще смуги пустині в проміжках між оазисами, які розташовані вздовж річок, що витікають з розривів у гірських пасмах Булуектаг та Ямшинтаг і приносять сюди воду, яка вибивається з наносів південного підніжжя Тянь-Шаню, і вздовж кяризів, підземних каналів, виведених з цих наносів. В оазисах пишна рослинність — пірамідальні тополі, карагач, фруктові дерева, виноградники і поля, засіяні різними хлібами та бавовником. Турфан славиться своїми плантаціями, які дають найкращий сорт бавовни, і виноградниками з дрібним виноградом без кісточок, з якого готують дрібний зелений ізюм, відомий під назвою кишмиш. Бавовну та ізюм з Турфану вивозять навіть до Росії, і ізюм ми завжди купували в Чугучаку пізньої осені та зимою, коли його доставляли китайські купці, що займалися торгівлею з Росією через Кульджу, Чугучак і Зайсан.
Стежкою, що вилася поміж купинням солончаку, я і їхав годин п"ять-шість із садів Лукчуну до селища Дигай, Хоч була вже половина вересня (або навіть кінець його за новим стилем), але в Турфанській западині під 43° широти, яка являє собою найнижче місце. материка Азії, вдавлене на 100–150 метрів нижче рівня океану, було дуже душно. Розпечені сонцем бурі гіпсові купини, на яких зовсім не було рослинності, дихали жаром, і я зрадів, коли в селищі Дигай дістав можливість злізти з коня і сховатися в саклі таранчі, аксакала, тобто старшини, до якого заїхав.
Ми вже зазнали спеки Турфанської западини три роки тому під час розвідування з німцями старожитностсй коло Лукчуну, коли доводилося переривати роботу: з 10–11 години ранку до 4 години дня. Консул розповів мені, що ще наприкінці X століття посол китайського Імператора Тхай-цуна у своєму донесенні повідомляв про нестерпну літню спеку в Турфанській окрузі, від якої жителі цієї країни ховалися в підземеллях, а птахи під час спеки не можуть літати. Однак, після того як я пробув літо в цій окрузі на відкритому повітрі, мені здається, він дуже перебільшив спеку, щоб заслужити подяку імператора як винагороду за пережиті ним злигодні, Я не чув від жителів Лукчуну, що вони ховаються від спеки в підземеллях, яких взагалі в селищах немає. Можливо, що посол чув про кяризи; в цих підземних галереях, де тече вода, звичайно, значно прохолодніше і туди, може бути, які-небудь хворі спускаються в години спеки.
Селище Дигай, як виявилось, досить велике — з півсотні будинків на восьми кяризах, тобто штольнях, що виводять ґрунтову воду з наносів, про які я вже розповідав. Жителі вирощують прекрасні дині, якими славиться це селище, і я, звичайно, ласував ними, обговорюючи з аксакалом дальший шлях. Як виявилось, жителі займаються не тільки баштанництвом, вони ще чудові мисливці і промишляють у пустинному хребті Чолтаг, скелясті вершини якого заступають вид на південь. У цих горах, цілком безлюдних і бідних на воду, водяться дзерени і сайти, гірські барани (архари), козли (куку-ямани), а за ними, в пустинях між Чолтагом і Куруктагом, навіть дикі верблюди. Цю пустиню вважають найбільш труднодоступною, і жоден європейський мандрівник, як згодом розповів мені консул, в її межах ще не бував. Аксакал сказав мені, що на південній окраїні западини, недалеко від підніжжя Чолтагу і на південний захід від селища Дигай, знаходяться руїни міста Асса, дуже давнього, до якого, мабуть, колись добігала річка з Чолтагу. Западину на південь від Лукчуну іноді називають Асса по імені цього міста. Цю вказівку я записав собі на всякий випадок, вважаючи, що доведеться ще відвідати це місце.
Аксакал допоміг мені знайти провідника з місцевих мисливців. Ще увечері прийшов до мене літній таранча, ї ми сторгувалися. Він обіцяв довести мене до озера Шонанор, до якого вважалось 200 верст, за чотири-п"ять днів, якщо не затримає сильна буря. Він попередив, що поїде на верблюді і що мій кінь може не витримати великих безводних переходів, незважаючи на запас води, який матимемо в бочонках, і додав, що треба взяти з собою для коня в"юк сухого клеверу, бо по дорозі підніжний корм тільки верблюдячий, та й то бідний. Ця пересторога трохи засмутила мене; однак не міг же я відмовитись від спроби пройти по дорозі, яка колись була казенним трактом, на якій були станції і якою возили навіть срібло в Урумчі, Кульджу і Кашгар.
Тому що було ще досить жарко, провідник запропонував виїхати наступного дня надвечір, іти до півночі, зробити невеликий привал години на три і потім продовжувати просування до пізнього ранку, щоб завершити перший великий перехід вздовж пісків Кумтаг.
Наступного дня після обіду прибув провідник із своїм верблюдом; аксакал забезпечив мене в"юком доброго сіна і люцерни. Ми напоїли своїх тварин, наповнили мої бочонки і вкрили їх сіном. Я сів на другого верблюда, який ніс легкий в"юк з легкого намету, постелі і харчів, щоб не стомлювати зразу свого коня.
Пішли з селища майже прямо на схід вздовж невеликого струмка, який виходив з підніжжя пустині Чол-тагу і біг кілька верст до селища. Спереду вже видно було жовті бархани пісків Кумтаг. Праворуч зводилося в невеликим похилом підніжжя Чолтагу. Ліворуч громадились бархани пісків, які ставали дедалі вищими і скоро закрили близький горизонт. Їх стрімкі підвітряні схили:» сипучого піску були обернені на захід і місцями піднімалися в два і три яруси один над одним. Рослинність незабаром зовсім зникла — почалася абсолютна пустиня, але дороге була рівна. День випав хоч і жаркий, але тихий і ясний, сонце поволі схилялося до заходу, і наш караван просувався розміреним кроком на схід.
ebooksa