В нетрях Центральної Азії

ПОДОРОЖ ДО ОЗЕРА ЛОБНОР І В ПУСТИНЮ ТАКЛА-МАКАН

Невдача нашої експедиції до храмів Тисячі будд, що поблизу Дуньхуана, не відбила у мене бажання шукати всілякі скарби, які знаходять в руїнах стародавніх міст і в бібліотеках буддійських монастирів. Консул роз"яснив мені, що в старі часи, коли морський шлях із Західної Європи в Китай був ще дуже мало відомий і вважався дуже далеким, трудним і навіть небезпечним, головний шлях з Південної Європи в Китай був сухопутний і пролягав по Малій Азії та Персії, звідки каравани через Бухару, Самарканд і Фергану перевалювали в межі Китаю, в Джити-Шар, населений такими ж тюркськими племенами, як і Туркестан та Іран. Каравани йшли через Яркенд, Кашгар, Нію та Керію вздовж північного підніжжя величезного гірського пасма Куньлуню; за оазисами в пониззі ріки Черчен проходив найважчий відрізок шляху до міста Сачжеу, де вже починалось китайське населення, великі та малі міста і сполучення було нетрудне.

Цей шлях називався великою шовковою дорогою, тому що ним ішли всі каравани, що везли з Китаю шовк, який особливо цінили у Візантії та Італії, а також чай та інші китайські товари на захід, і назад доставляли європейські товари, на які був попит у Китаї. Цим шляхом у XIII столітті як італійський посол до Китаю пройшов купець Марко Поло, що прожив кілька років у Китаї і склав перший опис цього шовкового шляху, про який добре знають всі сходознавці. Про цього мандрівника я вже згадував, описуючи нашу подорож до мертвого міста Хара-Хото, де побував Марко Поло. Печери і монастир з Тисячею будд знаходилися саме на цьому шовковому шляху і в тому місці, де закінчувався най-трудніший і безлюдний відрізок його і починались китайські міста. Проте на захід від Сачжеу в Джити-Шарі в містах таранчів також були руїни з буддійськими кумирнями, тому що на той самий шовковий шлях виходили мандрівники з глибини Індії через Белуджистан та Афганістан у Фергану, або ж коротшою, але труднішою дорогою через верхів"я ріки Інду та гори на східній окраїні Паміру, а найбільше цим шляхом буддійські монахи і проповідники ходили з Індії в Центральну Азію, проникаючи до Кобдо, Улясутаю та Урги і навіть далі в Південне Забайкалля до монголо-бурятів, поширюючи й тут релігію Будди.

— Ось чому в містах вздовж цього шовкового шляху також можна було знаходити руїни буддійських храмів і залишки індійської культури, — сказав мені консул і додав: — Якщо ви, Хомо Капітоновичу, ще не втомилися від ваших пригод, сходіть у Джити-Шар, побувайте на південній околиці, по якій пролягає шовкова дорога, і дізнайтесь, чи немає і там інтересних руїн. І туди принаймні буде не далі, ніж у Сачжеу, і, звичайно, ближче, ніж до Хара-Хото.

Він розгорнув передо мною карту Внутрішньої Азії, і, розглянувши її, ми зразу ж прийшли до висновку, що треба їхати від Урумчі прямо на південь і південний захід через Карашар і Курля до нижнього Таріму і вниз по ньому до ріки Черчену і вгору по цій ріці до Керії та Нії.

— Ось по цих двох ріках, що течуть з висот Куньлуню на північ, в минулі часи населені пункти простягалися далі на північ, ніж тепер, — пояснив мені консул. — Піски Такла-Макан просуваються на південь, засипають оазиси і примушують людей іти звідти. В цих засипаних оазисах, мабуть, знайдуться залишені храми і будинки, а в них скарби для вас, — додав він, посміхаючись.

Ця розмова відбулася наприкінці весни, після того як ми одержали з Петербурга несприятливий відзив з Академії про речі та рукописи, які ми вивезли з Сачжеу. А днів через десять у мою крамницю зайшов та-ранча, очевидно, купець, що повертався з Москви. Він оглядав мій товар, цікавився цінами на нього і, між іншим, повідомив, що в міста Джити-Шару московська мануфактуру завозять через Фергану і Ош, а не через Кульджу чи Урумчі, і що ціни там лише не набагато вищі, ніж у моїй крамниці.

Це зауваження дало мені змогу зробити висновок про те, що везти свій крам туди, мабуть, не варто. Я, звичайно, запитав його, що ж можна там продати з мануфактури, маючи деякий зиск.

— Я б вам порадив, — сказав він, — завезти в Черчен, Нію, Керію добру китайську мануфактуру, особливо яскравий барвистий шовк для жіночого вбрання, а також чесучу. Ці товари туди рідко потрапляють, і на них завжди є попит.

— Адже ж Черчен, Нія, Керія — це знаменитий шовковий шлях старого часу! — здивувався я.

— Саме старого часу, коли шовк ішов з Китаю по цьому шляху вздовж Куньлуню в Ташкент, Бухару і далі в Європу через Персію і Турцію, — сказав купець. — Але тепер по цьому шляху нічого не везуть. Шовк із Китаю в Європу вже давно возять набагато легшим і дешевшим шляхом по морю. На старому шляху всі станції давно запустіли, там великі безводні переходи. До нас китайський крам тепер привозять кружним шляхом через Хамі, Турфан, Курля, Карашар, а в Керію і Черчен він потрапляє через Кашгар і Яркенд.

Ці відомості для мене мали певний інтерес, і я розповів про них консулу, який підтвердив їх вірогідність, а потім запитав, де ж я буду закуповувати китайський шовк, чи не в Чугучаці.

— Звичайно, ні! — заявив я. — Ми збираємося йти в Китайський Туркестан через місто Урумчі. Там і доведеться купувати китайський крам. Звідти ми повеземо його прямо через Карашар по долині нижнього Таріму в Черчен, Нію і Керію.

— А може б ви знайшли цей товар у Токсуні або в Турфані, — запропонував консул. — Із Токсуна йде великий шлях у Карашар і на Тарім, і китайський крам там повинен бути дешевшим, ніж в Урумчі. Я про це дам запит нашому агентові в Урумчі. Проте я порадив би вам не розраховувати цілком на китайський крам. Можливо, що ви на ньому в Черчені, Керії і Нії нічого не заробите. Краще повезти з Чугучака добірний російський товар тих розцвіток, на які є особливий попит у Джити-Шарі, зайнявши ним половину в"юків, а другу половину — залишити для китайського, який закупите в Урумчі або в Турфані, залежно від того, що взнаємо від агента.

Цю пораду я, звичайно, визнав найбільш благорозумною. Та загалом вирішив не завантажувати товарами весь свій караван і не витрачати багато часу на його продаж, щоб залишити час і на розкопки, які могли дати цікавіші речі. До того ж, не варто було відразу стомлювати верблюдів повним навантаженням, а берегти їхні сили для того, щоб вивезти викопані цінності.

Лобсин повністю схвалив ці міркування, і в другій половині літа ми почали організовувати караван, закупили добрий російський крам: галантерею, гачки, ґудзики, добрі нитки та інший дріб"язок і мануфактуру, яка мала особливий попит у мусульманських жінок. Від консула я довідався, що китайський шовк можна закупити в Токсуні або Турфані дешевше, ніж в Урумчі, бо туди завозять дуже мало шовку тих. кольорів і сортів, які мають великий попит у мусульманських містах. Із Токсуна такий крам везуть прямо через Карашар у Кашгар. Тому з Чугучака половина наших верблюдів могла йти без вантажу, а решта була навантажена не повністю, так що їх можна було щодня змінювати.

В середині серпня ми вирушили в постійному складі — я, Лобсин і обидва хлопчаки, яким уже було по шістнадцять років; вони тепер стали добрими нашими помічниками і не тільки тоді, коли треба було збирати паливо, слідкувати за багаттям і чайником та пасти тварин, але й при нав"ючуванні та інших роботах. Ми йшли нічними переходами, щоб не втомлювати верблюдів.

У кінці серпня ми вирушили з Урумчі по знайомому і вже двічі пройденому шляху в Турфан. У Турфані я знайшов добрий вибір китайського шовку і закупив його в кількості, яка була потрібна для завантаження половини верблюдів, але не повністю. Звідси починався незнайомий нам шлях, а отже, і його описування мною.

У Турфані, на північній околиці глибокої западини, що лежить між Тянь-Шанем і Чолтагом, великий шлях із Східного Китаю в Сіньцзян ділиться на два розгалуження: праве йде в міста Урумчі, Чугучак та в Кульджу, ліве — в Токсун, Карашар і Кашгар. Праве було нам добре відоме, по лівому ми мали йти вперше. Але нас цікавили не Карашар і Кашгар, що розміщені на північній окраїні пустині Такла-Макан, а міста Черчен, Нія, Керія, Яркенд на південній окраїні тієї ж пустині, і я намагався взнати, чи нема туди прямого шляху з Турфана або Токсуна. Вияснилось, що великий шлях іде на захід до міста Карашар і Курля поблизу великого озера Баграчкуль, звідки можна поїхати вниз понад рікою Тарім до озера Лобнор і вгору понад рікою Черчен у Нію і Керію. Але при цьому довелося б зробити велику петлю на захід, втративши в дорозі зайвих днів десять. Карта ж, яку я скопіював у консула, показувала, що з Токсуна можна йти прямо на південь, до нижнього Таріму, зрізуючи цю петлю.

З розпитувань у Турфані я не міг дізнатись, чи їздять взагалі цим прямим шляхом. Нам, що звикли під час своїх подорожувань з товарами до всяких шляхів через пустині, досить було знати, чи є на цьому прямому шляху — паша і вода, наскільки великі безводні переходи, чи нема високих та важких перевалів, щоб зважитися його пройти. Про це можна було довідатися в Токсуні.