Треба сказати, що Центральна Азія взагалі відзначається вітрами і бурями; вони зумовлені будовою поверхні цієї великої країни, що займає внутрішню частину материка Азії. Розглядаючи хорошу рельєфну карту Азії, можна легко помітити, що Центральна Азія загалом являє собою обширну западину, оточену майже з усіх сторін гірськими країнами: з півночі, де зливаються ріки Аргунь та Шилка і утворюють Амур, її облямовують гори Забайкалля, Східного і Західного Саяну та Алтаю, які підносяться місцями вище снігової лінії і тому несуть льодовики. На заході, вздовж границь Центральної Азії, простяглися гірські пасма та нагір"я Джунгарського Алатау, Тянь-Шаню і Паміро-Алаю. На півдні пасма Куньлуню, Наньшаню і Цзіньліншаню утворюють високий бар"єр, на південь від якого ще вище підносяться гори Тібету і Гімалаї. Тільки на сході нема такої суцільної і високої загороди. Тут на півночі до 44° простягається хребет В. Хінган, який підіймається лише до 1200–1800 метрів абсолютної висоти, а на південь від нього знаходяться не тільки високі пасма Шаньсійських гір; і вологе повітря з Тихого океану має найбільш вільний доступ в глиб Центральної Азії й приносить туди вологу, необхідну для рослинності.
Проте обширна западина Центральної Азії не рівна: її борознять в різних напрямах гірські пасма та нагір"я — на півночі Кентей і Хангай, трохи далі на південь — Монгольський і Гобійський Алтай, ще далі на південь пасма Східного Тянь-Шаню, Куруктагу, Бейшаню, Алашанського хребта та Іншаню і, крім того, численні пасма гір та горбів різної висоти. Але загалом значні площі Центральної Азії опускаються до висоти 1200 ї навіть 600–800 метрів над рівнем моря, підносячись в окремих пасмах до 1800–2000 метрів, зрідка до 4000–5000 метрів, і знижуючись до 300–400 метрів у Джунгарії, Ордосі, Тарімському басейні, а в Турфанській западині навіть до 100–150 метрів нижче рівня океану.
Відкриття такої глибокої западини біля південного підніжжя Східного Тянь-Шаню виявилось несподіваним і було зроблене російськими експедиціями Пєвцова і Грумм-Гржимайла в 1890–1891 роках, потверджене наступними дослідженнями і пояснює нам також існування Долини бісів. Але тому що Центральна Азія загалом, як сказано вище, являє собою обширну западину материка, яка з усіх сторін оточена більш значними висотами, тобто опуклостями суші, то не дивно, що в западину з" цих висот ринуть потоки більш холодного повітря і що Центральна Азія загалом відзначається частими і сильними вітрами і має неспокійний клімат. У Центральній Азії рідко коли буває тихо, особливо вдень. Зі сходом сонця прокидається і вітер, дме, поступово посилюючись до полудня, цілий день і стихає лише після заходу сонця, та й то не завжди. А сильні вітри, що переходять у бурі, бувають восени, особливо ж взимку і нерідко навесні і тільки влітку не так набридають мандрівникові. Сильні вітри, що переходять у пилові бурі, взагалі характерні для клімату цієї країни, а деякі області її особливо відомі щодо цього. Саме такими є області по південному підніжжю Східного Тянь-Шаню і Прикордонна Джунгарія. Першій з них слід відвести перше місце, що цілком пояснюється її рельєфом.
Ми вже знаємо, що в Турфанській западині поверхня землі вдавлена плоскою ямою до 50-100 метрів нижче рівня океану на площі близько 90 кілометрів зі сходу на південний захід і приблизно 40–50 кілометрів з півночі на південь, тобто близько 4000 квадратних кілометрів, і являє собою плоску пустиню, в яку вузькими стрічками заходять оазиси вздовж річок, що течуть з Тянь-Шаню. З півночі западину обмежовують невисокі, але зовсім голі скелясті гірські пасма Туектаг, Ямшинтаг та інші, обернені до западини стрімкими схилами, порізані ярами та балками, на яких немає рослинності, тим-то на них скрізь видно гірські породи — пісковики, сланці. На північ від цих пасом до під. — ніжжя Тянь-Шаню піднімається пустиня, усипана галькою, в якій дуже швидко зникають річки, що течуть із снігів хребта. Вода, що пішла в товщі галечника, з"являється знову біля північного підніжжя голих пасом Туектаг, Ямшинтаг, утворюючи річки, які проривають ці пасма ущелинами і живлять оазиси Турфану та Лукчуну.
Можна собі уявити, як галечна пустиня підніжжя Тянь-Шаню і дна западини розпікається в ясні дні, яких там багато. А на сході западину замикають піски Кумтаг, що займають площу близько 50 кілометрів у довжину і 20–30 кілометрів у ширину; вони утворюють бархани висотою до 40–50 метрів, на яких майже немає рослинності.
На півночі, на відстані приблизно 40–50 кілометрі» під краю западини, підносяться скелясті гори Тянь-Шаню, які увінчані снігами і досягають 4500–5000 метрів абсолютної висоти, а на півдні западину обмежовують невисокі пасма хребта Чолтаг, на яких майже нічого не росте. Загалом виходить простягнута вздовж Тянь-Шаню плоска яма, майже гола, яку дуже нагріває сонце, щось ніби велетенська жаровня. Тут і створились такі контрасти висоти і нагрівання, що вони мусять викликати сильну тягу повітря на схід вздовж по западині і тягу, яка поступово зростає з заходу на схід 1 являє собою бурі Долини бісів. Ці бурі і створили на схід від пісків Кумтаг у порівняно неміцних гірських породах різних третинних, крейдяних і юрських пісковиків та конгломератів, що тут виступають, ті різноманітні форми вивітрювання і розвіювання, які спостерігали мандрівники. Проте ніхто цього докладно не описав, можливо, тому, що в буряну погоду, коли вітер збиває з ніг, а пил засліплює очі, дивитися і записувати, рисувати або фотографувати дуже важко. А коли судити по тих різноманітних формах, які я бачив в еоловому місті Орху на ріці Дям і Джунгарії, то в Долині бісів вони мусять бути ще більш своєрідними і різноманітними.
Експедиції Козлова і Роборовського в своїх звітах давали про Долину бісів такі самі скудні відомості, які наводить в описі маршруту Кукушкін. На доповнення до них наведу ще те, про що повідомив Г. Є. Грумм-Гржимайло, мабуть, на підставі розмов з людьми.
На станції Киркортун, розташованій на великому тракті з Лукчуну в Хамі, за великим селищем Чиктам, поблизу багатого на воду джерела сходяться два шляхи з Хамі — колісний навкружний і в"ючний прямий. Останнім зрідка їздять на колесах і розповідають про нього так: коли в Киркортуні ледве відчувається вітер зі сходу, там, в ущелинах, по яких біжить ця дорога, лютує справжня буря, і ніхто не спроможний встояти на ногах, навіть гарби перекидає і відносить на десятки кроків. Однак головна небезпека цього шляху не звідси: уклав ішаків і верблюдів, сховався як-небудь сам серед речей і — затихла погода — знову продовжуй свій шлях. Небезпека загрожує зверху, з боку гір, з яких вітер зриває і несе щебінь, часом такими масами, що здається, ніби йде камінний дощ. Тоді шум і гуркіт заглушують ревіння верблюдів і крики людини і наводять жах навіть на бувалих людей.
На доповнення до цих відомостей наведу ще ті, які можна виявити в китайських творах.
Чернець Іакінф Бічурин, який провів багато років у Китаї, вивчаючи стару літературу, наводить китайський опис ураганів у місцевості на схід від міста Ні-чана: три станції — Саньцзянфан, Шисаньцзянфан і Буїнтай — суть місця ураганів. Вітер завжди зривається з боку північного заходу. Перед вітром чути глухий шум, наче перед землетрусом. Минає якась мить, і налітає вітер, зриває дахи з будинків, наповняє повітря каменями завбільшки з яйце, перекидає найважчі вози і розносить речі, що вивалилися з них, нарешті, відносить і вози. Людей і худобу, коли їх захоплює буря, заносить так далеко, що й слідів їх не знайдеш. Такі вітри найчастіше бувають навесні і влітку, а восени і взимку лише зрідка. В горах зелені плоско-продовгасті камені, схожі на яшму, гнані вітром, видають звук, подібний до металічного. Піщане каміння, занесене ураганом на гори, завжди лежить безладними чудернацькими купами і ніколи не утворює горбів. Якщо ранок над північними і південними горами ясний і чистий, — того дня не буває вітру, а якщо похмурий туман мало-помалу сховає гори, — того дня неодмінно буде сильний вітер і не слід вирушати в дорогу. Ця місцевість і є Долина бісів («Вань-янь-де», Опис Джунгарії, стор. 229).
На закінчення можна навести загальні дані. про Турфанську западину та особливості її клімату на підставі спостережень станції, влаштованої експедицією Роборовського поблизу міста Лукчуна, яка діяла два роки, з жовтня 1893 по вересень 1895 року.
Западина має близько 150 верст завдовжки і близько 70 верст завширшки; з півночі її обмежовують південні передгір"я. Тянь-Шаню, з півдня — невисокий кряж Чолтаг, зі сходу — піски Кумтаг. Западина являє собою лесово-солончакову, а в середині болотисту місцевість, подекуди порослу очеретами, почасти тамариском. Окраїни зрошуються річками з Тянь-Шаню і кяризами, виведеними з підніжжя гір. Метеорологічні спостереження станції Лукчун показали, що річний хід тиску дорівнює майже 30 міліметрам; ця величина, мабуть, крайня для всієї земної кулі. Температура літніх місяців дуже велика, в середньому для липня вона прирівнюється до Сахари, гранична висока в 48°— також найбільша для всієї Азії (на сонці 64°). Ця западина становить також крайність щодо сухості і бідності на опади. Кількість ясних днів — 147 перевищує крайню можливу межу ліній карти Шенрока (100–140), а кількість похмурних днів — 20 — становить нижню можливу межу (40–20).
З таблиці спостережень видно, що середній тиск взимку — 780, влітку — 762, тобто взимку найбільший, як і по всій Центральній Азії, а влітку найменший.
Вітри переважають східні і західні, але сила їх невелика, найбільша — в квітні, травні і липні. Температура взимку спадає до —13, —15°, зрідка до —20°, а влітку тримається +35–40° і до 48°. Морозних днів протягом року 130–140.
Після цього відступу, який інші читачі можуть обминути, якщо Долина бісів здалася їм мало інтересною, повернемось до викладу щоденника Кукушкіна про подорож на схід від місця його зустрічі з головною частиною каравану, трохи на схід від озера Шонанор.
Перші три дні ми йшли вгору долиною річки Курук-Гол, яка витікає з снігів Карликтагу, тобто тієї вічно снігової групи, яка підноситься над крайньою східною ділянкою Тянь-Шаню. Курук-Гол тече на південь, зрошує великий оазис Хамі, в якому розташоване місто Хамі — столиця східної частини Сіньцзяню, де живуть і таранчинський (мусульманський) ван, і китайський амбань. Верст за 20 нижче від міста річка круто звертає на захід вниз по долині, що простягається вздовж північного підніжжя хребта Чолтаг, про який ми вже не раз згадували, обходячи оазис Лукчун і Долину бісів. Ця річка дає зрошення долині. Тому ми зустрічали на своєму шляху від озера Шонанор, в яке річка впадає, селища таранчів, розташовані то густіше, то рідше, а в проміжках зарості очерету (де річка навесні заливає дно долини), тамариску, тополь. На південь весь час простягалися висоти Чолтагу, які підіймалися від дна долини положистим схилом, порізаним численними ярами та балками, і місцями увінчані плоскими скелястими вершинами. Це продовжувалась Долина бісів, пустинна, безводна, яку відвідують лише мисливці, шукаючи антилоп і диких верблюдів, що живуть ще там в горах Чолтагу і Куруктагу.
Далі ми звернули на південний схід і південь-пів-денний схід, всього йшли 260 верст до ріки Сулехе, єдиної на цьому шляху через Хамійську пустиню (остання на заході являє собою скелясті пасма Чолтаг і Куруктаг, а на сході — подібні ж пасма, що називаються вже Бейшань, тобто північні гори, на протилежність пасмам Наньшань, тобто південним горам, розташованим на південь від ріки Сулехе та оазисів Сачжеу, Юйминь ї (Іучжоу. По суті Чолтаг, Куруктаг і Бейшань — це одна і та сама гірська країна, що простяглася з заходу на схід між Тянь-Шанем на півночі і Наньшанем на півдні, її умовною межею на сході вважають течію ріки Едзін-Гол, яка тече з Наньшаню на північ і впадає в озера Сого-Нур і Гашіун. У цих пасмах високих вершин немає, вони досягають 1600–2000 метрів абсолютної висоти, а в долині ріки Сулехе абсолютні висоти спадають уже до 1000–1200 метрів).
На протязі перших 150 верст шляху через Хамійську пустиню можна було помітити, що місцевість загалом підвищується, але нерівномірно і повільно, місцями навіть непомітно; вона являє собою то рівну голу пустиню, вистелену галькою, то порослу скудними кущами саксаулу, тамариску, ефедри, хармику. Подекуди в западинах, де могла затриматися дощова або снігова вода, попадалися зарості очерету, що давало можливість нашим верблюдам і коням на ходу підживлюватись; тим-то місця наших ночівель далеко не завжди були багаті на пашу, хоч ми вибирали для ночівлі ті місця, де корм був кращий, і зупинялися навіть раніше, якщо траплялися місця з кращим кормом. Часто попадалися великі площі, засипані товстим шаром щебеню і, звичайно, неродючі.
Далі місцевість стала більш нерівною, дорога йшла по кам"янистих горбах, огинаючи, стрімкі гірки, на яких часто виступали товсті пласти якихось сланців. Зустрічалися сухі русла з заростями очерету, ще зеленого, тоді як в інших місцях він був уже посохлий. Майже щодня ми бачили то праворуч, то ліворуч кількох диких верблюдів, які, помітивши наш караван, дуже швидко відбігали якнайдалі і, очевидно, були знайомі з людиною. На півночі ще довго видно було Карликтаг з його сніговою шапкою, що часом зовсім зникала в імлі, коли повітря ставало пильне. Але потім його заступили зубчасті скелі і схили Чолтагу. На п"ятий день довгого безводного переходу з заходу налетіла буря і хребет Чолтаг порадував нас випадінням снігу. Сніг падав досить густо близько півгодини, і цього було досить, щоб не тільки наші тварини, хапаючи на льоту пластівці або підбираючи їх з кущів полину і хармику, утоляли свою спрагу, але й ми самі змогли набрати снігу у велику клейонку, яку ми мали в запасі для такого випадку.
ebooksa