Слід зазначити, що через Чолтаг проходять дві дороги — одна трактова, з невеликими станціями, на яких тримали верблюдів і коней для проїжджих китайських чиновників, що мають право на перемінних коней. По цій дорозі навіть видно було стовпи телеграфу з трьома дротами, нерідко криві або похилені в ту чи іншу сторону. Це був тракт з міста Хамі в місто Аньсі, який недалеко за станцією Куфі почав відхилятися на схід і зник з» виду. На його станціях ми не зупинялись, бо не мали права на це і нам довелося б дорого платити за привезений здалека корм для тварин.
Друга дорога — караванна — за станцією Куфі відокремлюється від першої і йде прямо на південь до міста Сачжеу; на ній станції немає. По цій дорозі на останніх 150–160 верстах похил місцевості загалом став зворотний — на південь. Ми перетяли довгу ущелину кам"яного хребта, мабуть Куруктагу, надзвичайно пустинного і дикого, з сірим, чорним і білим камінням, яке стирчало в різні сторони, наче луска якихось дивовижних страховищ. За цією ущелиною гори почали розступатися в обидві сторони, але загалом ми ще більше одного переходу йшли серед горбів з дуже бідною рослинністю, потім обминули велике очеретяне урочище, місцями з сухими руслами і червоним глинистим грунтом, за ним — колодязь, зруйновану фанзу та маленьку кумирню і піднялися вузькою долиною в широку ущелину, якою перевалили через головне пасмо Куруктагу і просувалися ще цілий день по горах.
Коли ми спустилися з цих гір, рослинність стала багатшою, траплялося багато верблюдячих слідів, зустрічалися антилопи, зайці, сороки, ворони. Хамійська пустиня кінчалася, і вдалині на півдні вже видно було гірські вершини Наньшаню, що зникали в хмарах. Теплішало, і ми, нарешті, зупинилися в обширних заростях очерету, що облямовував русло і розливи ріки Сулехе, яка тече з. Наньшаню. Ця ріка круто звертає на захід, тече повз міста Юйминь та Аньсі і потім, ще далі на заході, впадає в озеро Хара-Нур, або Халачі.
У заростях цієї ріки ми зупинились, зробили днівки, щоб після бідних кормів і великих переходів через пустиню дати всім спочинок. Тут виявилось багато фазанів, і я успішно — полював. Ці зарості становили північну окраїну великої западини верст на 30–35 у поперечнику, яка відокремлює південне підніжжя Куруктагу від північного пасма Алтинтагу. У цій западині ми далі натрапили на ріку Данхе, яка теж тече з Алтинтагу і потім звертає на захід. Все ще йшли очерети, зарості різних кущів, тополеві гаї, яким на зміну приходили площі сірих солончаків, по яких то густіше, то рідше розкидані горби з кущами тамариску, голі ділянки гладеньких і блискучих такирів та в безладді розкидані фанзи й орні землі китайських селищ.
Наші верблюди раз у раз на ходу зривали кущики колючки, своєї улюбленої закуски, яка дістала назву верблюдячої колючки[11], і відправляли її в пащу, корінцем наперед; при цьому положенні довгі та гнучкі колючки лягають вістрям наперед і не впиваються в глотку та горло. А тут-таки на полях китайських селян часто видно було фазанів, що бродили собі спокійно, наче свійські кури в багатому поміщицькому господарстві або на промисловій фермі. Наш собачка забігав з гавкотом назад і вперед, лякаючи фазанів, які перелітали з місця на місце. Самці голосно кахкали, злітаючи в повітря, і скликали за собою курей. За два дні переходу по цій западині я настріляв десятків чотири фазанів і ввечері довелося влаштувати примітивну коптильню, щоб заготовити на майбутнє здобичі; обидва хлопчики були зайняті тим, що общипували пір"я, і найдрібнішим пір"ям ми обновили вміст китайських валиків, що заміняли нам подушки.
Велика дорога в Сачжеу, який інакше називають Дуньхуан, часто губилася серед заростей і. полів, розгалужувалась, і нам доводилося розпитувати жителів, щоб не губити загального напряму шляху. Китайці були зайняті обмолотом різних злаків на зиму та для вивозу на схід в Ганьсу, бо западина, зрошувана відгалуженнями рік Данхе і Сулехе, вважається родючою і зручною для зрошування полів. Селяни, побачивши наших зав"ючеиих верблюдів, звичайно, почали розпитувати, куди і навіщо ми. Їдемо, і багато хто цікавився нашими товарами. Під час обох ночівель довелося розпаковувати один з тюків з різною мануфактурою, щоб задовольнити селян. Приходили також торговці — дрібні перекупники, але діставали відповідь, що наші товари призначені для храму Тисячі будд в Дуньхуані.
На місці першої ночівлі росло досить багато тополь, частково посохлих, і ми, звичайно, нарубали трохи дров для свого вогнища. Коли жителі сусіднього селища побачили, що ми рубаємо дрова, кілька чоловік підбігли і теж почали рубати дерева. На наше запитання, чому вони зайнялися цим, вони сказали, що ці дерева казенні, тобто державні, і їх взагалі заборонено рубати. Вони скористалися нашим прикладом, щоб потім заявити, якщо власті помітять порубки, що це зробили проїжджі, які не знають про заборону.
Загалом в оазисі Сачжеу вважається близько 35 000 жителів, а — в самому місті Дуньхуан 7000. Місто складається з двох частин — старої і нової. Кожна, звичайно, оточена глинобитним товстим муром з зубцями та кількома брамами кам"яної кладки, які замикають на ніч. У новому місті з кращими будівлями знаходяться начальство та загін манчжурського війська, а в старому — вся торгова частина. Воно дуже брудне, вулиці вузькі і криві, за винятком двох головних — поздовжньої та поперечної, що йдуть прямо і трохи чистіші. Але взагалі, як і в інших китайських містах, головні вулиці торгового міста цілком зайняті крамницями, майстернями, харчевнями та заїжджими дворами. Собаки й свині — це єдині санітари, що займаються очищенням вулиць від їстівних покидьків. Заповнені гряззю вибоїни, що висихають, мабуть, лише влітку, трапляються на обох вулицях, як і всяке сміття. До нього домішуються запахи харчевень та пересувних кухонь, в яких смажать на салі і кунжутній олії та варять всякі страви, що їх прохожі споживають тут же на вулиці.
У місті ми довідалися, що печері Тисячі будд знаходяться в кількох місцях за 25 і більше верст від Дунь-хуана. Тому ми лише переночували в заїжджому дворі в передмісті, закупили провізії і вранці пішли далі, щоб влаштувати свою стоянку поблизу печер, у спокійній обстановці, далеко від міста з його смородом, цікавими відвідувачами та властями.
Головні печери, які називаються Чен-фу-дун, знаходяться на південному сході від міста у кручах голої височини, яка становить одно з передових пасом Алтин-тагу. Вони були збудовані за династії Хань, зруйновані монголами, потім їх кілька разів відбудовували і руйнували. Ми застали лише частину їх в стані, доступному для огляду, і дізналися від лам-хранителів, що печери приваблюють прочан з першого по восьмий день четвертого місяця (тобто весняного місяця) в кількості кількох тисяч.
Разом з водою ріки Данхе закінчилась і зелень оазису Сачжеу, і дорога до печер ішла пустинею, порізаною балками, вздовж жовтого відслоненого пасма горбів і гірок. Вздовж дороги рослинність дуже бідна, хоч час від часу попадалися групи тополь, кущі тамариску, ефедри, хармику і біля них руїни фанз або невеликі житла.
Після п"яти годин пересування по такій сумній місцевості ми побачили, що на крутому схилі одноманітного пасма, оберненому в нашу сторону, з"явилися на висоті від 3 до 10 сажнів над підніжжям рештки мурів, і серед них чорніли отвори, які здалека здавалися норами дрібних і великих тварин. Далі серед таких руїн з"явилися відбудовані фанзи поодинці або по кілька одна біля одної. Це і були групи печер Тисячі будд Чен-фу-дун. В одному місці біля підніжжя пасма показався досить великий гай не тільки тополь, але й карагачу, джигди, з заростями чию та верблюдячої колючки на окраїні. В гаю було кілька руїн, а в одній з печер біля підніжжя пасма ми побачили групу лам. Після переговорів з ними ми дістали дозвіл отаборитися в цьому гаї, де соломинки, рештки аргалу і дрібне сміття свідчили, що тут іноді ночують люди.
Місця для нас і наших тварин було досить, але щодо матеріалу для вогнища і особливо підніжного корму, то умови були важкі. Хмиз, кущі полину та аргал місцями можна було збирати, але паша була погана, лише для верблюдів і в (невеликій кількості, тим-то довелося подбати про доставку його з інших місць. Вода у вигляді невеликого джерела текла недалеко від підніжжя височини. Ми влаштувалися на чистому майданчику в затінку дерев, а увечері наш намет відвідав старший лама печер — хешан. Він розповів нам, що печери були споруджені за династії Хаиь, яка царювала з 202 року до нашої ери по 220 рік нової. Потім вони були зруйновані монголами і відбудовані за династії Тан (з 618 по 907 рік), але згодом їх також не раз руйнували, останнього разу — дунгани в половині XIX століття. Прочани збираються з 1-го по 8-е число четвертого місяця в кількості до 10.000 чоловік. Головна статуя зображає великого бога Да-фу-ян в сидячому положенні; вона має заввишки 13 сажнів з чимось. Хешан скаржився, що китайський уряд не вживає ніяких заходів для відбудови печер, сподіваючись, що це зроблять на кошти прочан. Через це вдалося поки що відбудувати лише невелику частину, найбільш доступну, в якій міститься зображення Да-фу-яна і яка своїми розмірами приваблює прочан.
Хешан дізнався, що у нас є в продажу тканини для вбрання лам, дрібні предмети буддійського культу — курильні свічки, олія для лампад, мідні чашечки тощо — і побутового вжитку, і дуже зрадів з цього, а можливість обмінювати все це на старі рукописи і книги збільшила його радість з приводу нашого прибуття. Проте з різних натяків у його мові можна було зрозуміти, що торгуватися з ним доведеться вперто. Він був дуже задоволений, коли дізнався, що ми в китайському ямині Дунь-хуан ще не були і взагалі китайським властям про?воє прибуття і свої цілі не говорили. Очевидно, китайські і буддійські начальники тут суперничали один з одним у скуповуванні іноземної мануфактури.
Другого дня хлопці погнали тварин на пасовище в. сторону від печер, Лобсин залишився біля намету, а я з старшим ламою та кількома іншими ламами вирушив оглядати печери, яких виявилося значно менше тисячі. Вони розташовані кількома ярусами на стрімкому схилі пасма, складеного з досить м"яких порід, в яких не так уже й важко було викопувати або вирубувати великі підземні кімнати, викидаючи матеріал з них вниз по схилу. Не важко було помітити, що в печерах поєднуються споруди різної давності. У стрімкому, нерідко майже прямовисному, схилі цього пасма в одних місцях були ряди келій або кімнат різної величини з цілком відкритими дверними отворами, але різного ступеня цілості, тоді як в інших частинах чергувалися пачками жовтуваті нерівні пласти гірських порід, завтовшки в два-три аршини, виступаючи карнизами і відокремлюючи одно від одного рештки келій і залів з зяючими дверними отворами і стінами, на яких ще почасти збереглася штукатурка, побілка і кольорові фрески.
Це, очевидно, були найбільш давні печерні житла буддійських лам, молитовні приміщення і галереї з фігурами божеств, що уціліли ще як частина внутрішніх стін, тоді як передні або зовнішні чомусь завалилися. Гірська порода, яка складає це пасмо горизонтальними пластами різної товщини, мабуть, вивітрювалась досить швидко. Певно, спочатку руйнувалися зовнішні стіни (почасти, можливо, споруджені людьми на природних уступах обриву), і розкривалися кімнати і зали, які згодом доводилось залишати, викопуючи замість них нові глибше в горі, бо видно було, що зяючі отвори дверей вели ще далі вглиб, в зали, що стали неприступними без драбини. Проте в інших місцях всієї кручі, або лише в окремих ярусах серед таких нежилих уже келій, видно було отвори келій, що цілком збереглися, і в них можна було розглядіти фігури різних божеств, святителів і героїв неоднакової цілості.
Я обійшов для побіжного огляду цілий ряд зал і келій в приступних ярусах печер і домовився з старшим ламою, що він даватиме мені ще денного провідника, який знає всі приміщення і може також називати мені імена фігур та їх релігійне значення. Деякі з них були цілі, фарби збереглися свіжими і цілком, — це, певно, були ті, якими прочани найбільше цікавляться або шанують. Але. більшість фігур була в різній мірі зруйнована, їх фарби полиняли або зійшли, штукатурка кришилася або цілком відпала, так само як і частина їх вбрання і навіть членів.
Нагадаю, що в буддійських фігурах справжня скульптура — рідкість. Небагато які викарбовані з мармуру або іншого міцного матеріалу, або відлиті з металу, а більшість з них художники виготовляють з соломи (великі фігури) або іншого легкого матеріалу і потім облицьовують шаром гіпсу або навіть глини і розфарбовують. Цією легкістю виготовлення і пояснюється численність фігур (які. скульптурою назвати, звичайно, не можна) у всіх буддійських та китайських храмах. Дрібні ж фігури відливають з бронзи, і вони, як правило, пустотілі, або ж вирізують з дерева, або виліплюють з глини і випалюють і, якщо треба, розфарбовують.
ebooksa