Печери мають 4–5 сажнів завдовжки, 3–4 сажні завширшки і стільки ж заввишки. Навпроти входу в ніші стіни сидить велика фігура, сам будда, а збоку від нього стоять ще три фігури другорядних осіб або божеств, які в різних печерах неоднакові. «Крім цих печер, які називаються малими, є кілька печер вдвоє більших; в них фігури стоять не в нішах, а посередині і додаткові стоять позаду і по боках стін. Найбільша фігура називається Да-фу-ян і має 12–13 сажнів заввишки; ступня її ноги — 3 сажні завдовжки, а відстань між обома ногами внизу — 6 сажнів. Друга по величині — Джо-фу-ян — вдвоє менша, знаходиться в другій печері. Крім того, є дві лежачі фігури, одна Ші-фу-ян, яку оточують 72 дітей, її голова, кисті рук, що складені на грудях, і босі ноги позолочені, а вбрання червоне. Друга лежача фігура зображає жінку. Перед входами у великі печери і всередині їх поставлені фігури різних героїв, часто з звірячими обличчями; в руках у них мечі, змії; одні сидять на слонах, інші — на драконах. Коло великих печер і деяких малих висять чавунні дзвони, а в печерах стоять барабани. Річка, що тече біля печер, називається Шуйго і утворюється з джерел, які вибиваються в верхів"ях непрохідної ущелини, що прорізала кінець печерного пасма гір.
У деяких печерах попадалися фрески на стінах і склепіннях зал з розфарбованими фігурами, різними візерунками і цілими сценами, що дуже добре збереглися. Спеціаліст по буддійському культу тут міг би виявити, звичайно, багато інтересного. Але у мене не було ні вміння змальовувати фрески, навіть не такі складні, ні фотографічного апарата, щоб сфотографувати їх. Тому мені довелося обмежитися описом деяких сцен на фресках та поясненням їх, яке мені давали лами печер, л в кращих випадках старшина; тому за точність і правдивість пояснень я ручатися не міг. Я робив навіть грубі зарисовки інтересних фігур, записуючи пояснення лам, бо сподівався, що спеціалісти в Ермітажі розберуться в тому, що їх зацікавить. Цей матеріал доповнював ті предмети, рисунки і рукописи, які я хотів придбати в печерах і повезти з собою.
Огляд цієї групи печер зайняв цілий тиждень, причому два рази мене супроводив Лобсин, який, навперемінно з хлопцями, стеріг нам стан і ганяв на пасовища тварин. А вечорами — сутеніло вже о 6 годині вечора — я домальовував ескізи фресок і фігур, часто з допомогою кого-небудь з лам. Лами розглядали наші товари — мануфактуру, дрібні речі для культу та для хатнього вжитку, відбирали все, що хотіли б купити, і домовлялися про ціну.
Після цього старший лама повів мене в одну з камер, що була замкнена, і показав мені рукописи й книги, які погоджувався продати або, вірніше, проміняти на наші товари Місце зберігання рукописів було в одному з верхніх поверхів печерних галерей і не в камері, повітря якої через двері обмінювалося б з зовнішнім, а в такій, в яку можна було б проникнути, лише поминувши три камери одну за одною, тобто аж в глибині печер, де повітря на протязі століть не освіжалося і мало в собі тільки вологу, що збереглася з часу спорудження печер близько 1000 років тому, як запевняв старший лама. Він казав, що таке тримання стародавніх рукописів при не змінних умовах температури і вологи, при від сутності денного світла потрібне для того, щоб вони добре збереглися. Найголовніше сховище він мені навіть не показав, а привів у невелику темну залу, де на дерев"яних полицях лежали сувої рукописів різної довжини і товщини, які, очевидно, відібрав з головного сховища сам старший лама і пропонував для продажу. Само сховище, як розповідав старший лама, складається з п"яти великих, цілком сухих кімнат, в які ніколи не просочується вода, завжди буває однакова прохолодна температура. У кімнатах на простих дерев"яних полицях, на деякій відстані від стелі, підлоги і стін, лежать сувої рукописів у певному порядку. У сховище лама ходить зрідка і тільки рано-вранці в тихі дні, причому послідовно спочатку в першу ззовні камеру, де чекає кілька хвилин, протягом яких виголошує певні молитви, потім у другу з таким самим вижиданням і, нарешті, в останню, де також чекає деякий час, не доторкаючись до рукописів.
— Ці правила вижидання, — сказав лама, — встановлені з давніх пір, щоб людина встигла звільнитися від теплого або холодного повітря і вологи, які несе на своєму одязі і на собі, а також від поганих думок.
— То як же ти заходиш? — спитав я його. — Адже в камері темно?
— Я несу з собою маленький ліхтар, з тих, якими у нас користуються в свята нового року. Він з промасленого паперу з написаними на ньому тушшю молитвами, які треба прочитати в кожній камері, щоб відігнати злих духів, які намагаються проникнути разом зі мною в сховище благочестивих думок і величних висловів Будди.
Я скористався з нагоди і сказав, що можу продати йому маленький ліхтар із стеклами, які не можуть зайнятися і викликати пожежу в сховищі, як промаслений папір, і підпалити сухі сувої рукописів, небезпечні в пожежному відношенні.
— А що горить у цьому ліхтарі? — спитав лама.
— Тверда біла горюча речовина, що називається стеарином, яку у нас роблять з баранячого сала, — пояснив я йому. — Воно не спливає, не марає рук, як сало китайських свічок, не проливається, коли несеш ліхтар у руках, як олія в світильниках, що горять перед зображенням Будди у ваших кумирнях.
Лами ще ніколи не бачили російських стеаринових або воскових свічок. Їм стеаринові більше сподобались і вони зраділи, що я можу продати, вірніше, обміняти на рукописи, півсотні таких свічок. Слід зазначити, що я — відповідно до попиту монгольських і китайських покупців — возив із собою стеаринові свічки і не звичайні тонкі та довгі відомої у нас фабрики Жукова, а більш короткі і товсті, що використовувались для ліхтарів у залізничних вагонах, а для монгольських кумирень також товсті церковні воскові свічки і маленькі парафінові, що виготовляються для дитячих ялинок.
У двох великих тюках рукописів, які мені принесли для обміну, виявилось таке: китайські — кількох династій, монгольські, тібетські, санскритські, тюркські, в тому числі кілька уйгурських у вигляді невеликих книжок, центральноазіатські та брамінські. Тому що рукописи були різного походження і віку, деякі з них мали папір різної якості, товщини і навіть кольору і являли собою товсті і тонкі сувої різного формату. Всі вони писані тушшю названими вже різними мовами, деякі мали відбитки якихось печаток, інші були сувоями, які потрібно розгортати, щоб читати їх зверху вниз і одні справа наліво, другі, навпаки, або по горизонтальних рядках. Один сувій являв собою, з одної сторони, центральноазіатський брамінський рукопис, а з другої — китайський, але чи були вони однакового змісту, тобто чи китайський був перекладом брамінського, — лама не міг сказати. Попалося кілька рукописів, які мали форму книжок, можливо, друкованих, а не рукописних, а один довгий і вузький аркуш був відрізком листа якоїсь пальми, заповнений санскритськими письменами.
Старший лама заявив, що всі рукописи — в більшій або меншій мірі — стародавні. Доводилося вірити цьому, бо перевірити я не мав можливості через незнання; а Лобсин міг лише підтвердити, що серед них є монгольські, тібетські і, крім того, на різних незнайомих йому мовах. Колір і якість паперу, характер сувоїв підтверджували їх неоднаковий вік. На доповнення до рукописів лама запропонував нам кілька китайських шовкових хусточок з фігурами і написами, кілька паперових і шовкових картинок у вигляді згортків з дерев"яними лінійками вгорі і внизу, щоб зручніше було розгортати і підвішувати на стіні. Це були картинки буддійського культу. Загалом все, запропоноване нам старшим ламою в обмін на матеріал для ламського вбрання, релігійні і побутові об"єкти і згортки з стародавніми рукописами та картинками, становило лише діва не дуже важких в"юки, а ми мусили віддати за них шість добрих в"юків. Дрібні дерев"яні, металеві і глиняні фігурки божеств і героїв, а також мої рисунки фресок складали ще один невеликий в"юк. Загалом же я ніяк не міг поручитися не тільки за вигідність обміну в тому розумінні, що він покриє наші затрати товарами, роботою і часом хоча б з невеликим прибутком, але не міг бути певний навіть того, що він окупить вартість самих товарів, які ми маємо залишити храмові Тисячі будд. Лише торішній досвід з рукописами і старожитностями, вивезеними з Хара-Хото, які окупили наші витрати з невеликою виручкою, давав можливість сподіватися, що і цього разу наш обмін не буде збитковим.
Правда, в Хара-Хото ми вели розкопки в залишених людьми руїнах, які не були нічиєю власністю, хіба що китайського народу в цілому, і добули там, крім рукописів, монети різного віку і цінності, рештки тканин, одягу, посуду та інших речей, тоді як у печерах з Тисячею будд нам не дозволили розкопувати завалені й обрушені печери, взагалі провадити будь-які розкопки, а лише дозволили оглянути храми, зарисувати фрески й фігури і повезти з собою тільки рукописи та дрібні вироби самих лам у вигляді фігурок божеств і героїв.
Після трьох тижнів перебування в Дуньхуані я переконався, що більше нічого ми досягти не можемо. Треба було бути знавцем літератури й історії Індії, Тібету і взагалі Внутрішньої Азії та її народностей, щоб мати правильну думку про значення цих храмів Тисячі будд, зображень в них та пропонованих рукописів. Я міг лише догадуватися, що різноманітні щодо мови, віку і якості рукописи мають становити велику цінність, якщо тільки вони не були підроблені, а до цього вдавались лами храмів і продавали прочанам під виглядом старовинних. Однак підробляти рукописи санскритські, уйгурські, брамінські і навіть китайські було, звичайно, не легко, і різноманітність мови, паперу та загального вигляду пропонуваних рукописів усувала підозру щодо цього. Дрібні фігурки божеств із глини, металу і каменю лами, звичайно, виготовляли, і я брав ці вироби просто, щоб не образити лам. Те ж саме можна було сказати і про картинки по шовку та на папері, які здавалися мені сучасними. Словом, ми розійшлися з старшим ламою цілком дружелюбно, і він запропонував нам прибути ще раз. через рік, обіцяючи дістати для нас рукописи з найбільш давніх камер.
Уже минув жовтень, коли ми попрощалися з ламами печер і вирушили в зворотну путь. Лобсин використав наше перебування тут, щоб докладно розпитати у деяких лам, які бували у Лхасі, про умови паломництва, спорядження, самого шляху по Тібету і Цайдаму, а також перебування у Лхасі, про тамтешнє життя та звичаї святого міста. Старшин лама побував у Лхасі років з двадцять тому, але оживляв свої спогади щороку бесідами з прочанами, що поверталися звідти. Лобсин, розмовляючи з ними, проймався думкою, що років через п"ять-десять він мусить побувати у Лхасі і поклонитися далай-ламі. Коли ми поверталися назад з невеликими в"юками, тобто без великих турбот по розв"ючуванню та нав"ючуванню, мені часто доводилося чути, як Лобсин напучував наших хлопців у питаннях буддизму і знайомив їх з його принципами. Мої не дуже шанобливі зауваження щодо перевтілення душ, всепрощення, споглядальне і по суті самовдоволене і малодіяльне життя буддійського духовенства він скромно заперечував, але більше за все ухилявся від обговорення, повторюючи слова буддійської молитви «ом-мані-пад-ме-хум».
Від печер ми подалися не в місто Дуньхуан, а прямо на північний захід до броду через ріку Сулехе, бо я побоювався, що китайські власті, які, звичайно, знали п|ро наше перебування біля печер і торгівлю з ламами, захочуть перевірити, що ми вивозимо звідти і можуть накласти заборону на вивіз старих рукописів, затримати нас під приводом, ніби треба проглянути ці рукописи, а може бути — і просто, щоб одержати від нас хабаря за пропуск покупок.
Ми пішли по рівнині з пустирями, заростями чию, очерету, гаями тограків і тамарисків, розгалуженнями ріки Данхе і через Шицуер та якісь руїни стародавніх міст, що являли собою башти з цегли-сирцю, огорожі, стіни фанз різної величини. Можливо, що розкопки в інших місцях дали б що-небудь інтересне, але я боявся затримуватися тут в районі властей Дуньхуана з викладених вище причин. Про день від"їзду ми не казали ні ламам, ні населенню печерного міста і, попрощавшись лише увечері з старшим ламою, ми вдосвіта знялися з стоянки і пішли не великим шляхом до міста, а прямо до броду через ріку Сулехе.
Цей брід не викликав утруднень, бо літнє танення льодовиків в Алтинтагу та Наньшані вже припинилось і щодобового прибування води в ріці не було, її можна було переходити в будь-яку пору дня і ночі там, де вона розливалась кількома рукавами, тоді як по дорозі в Дуньхуан нам довелося б чекати спаду води на світанку. Від броду ми пішли великим шляхом через Хамійську пустиню в гірські пасма Куруктаг і Чолтаг, як описано вище.
ebooksa