Слідами вигнанця

— Лібата мукасекерів неприступна для ворогів! Жодна стріла не долітає до наших хатин, і навіть найдужчий воїн не докине сюди списом.

Павел мовчки дививсь на суворого вождя. На чолі та щоках у того виднілося п"ять шрамів. Ноги, спотворені слонячою хворобою, були ще й подовбані ворожими списами. Обличчя мало лютий і неприємний вираз, а злі колючі оченята немов протинали тебе наскрізь…

Вождів «палац» гніздивсь у галуззі найвищого дерева, звідки видно було геть усе селище. Перед круглим входом «палацу» теліпавсь причеплений на мотузку людський череп. Передня стіна була виплетена з кори та поцяцькована білими, чорними й червоними малюнками, що зображали різних звірів, рибу, сонце та зірки. При вході стояв оцупок та репнутий глек, підпертий двома каменюками. Ввесь поміст був засланий очеретяними рогожами. Зсередини визирнула якась потворна бабця й негайно сховалася. Молода дівчина, затуливши вид рукою, винесла з хатини два пишні леопардові хутра, заслала ними рогожу біля оцупка й зникла. Кивнувши на шкури, вождь запросив географа сісти, не зводячи погляду з його дивовижних речей та «чудернацького» вбрання. Видно було, що вождеві страшенно кортить поторкати білу людину за ґудзики куртки, за кобуру, «вогненний лук», чоботи, а надто за срібний ланцюжок годинника, — але він і досі не наважувавсь.

Скрутивши цигарку, Павел простяг вождеві. Той не відмовивсь, але, замість палити, миттю зжував її своїми великими жовтими зубами і аж загарчав од задоволення. Потім, ударивши себе в груди, він щось вигукнув. Негайно підбігла та сама дівчина. На темній таці з кори вона принесла кілька дерев"яних келишків, ущерть повних пальмового вина. Поставивши тацю на рогожу, вона знову зникла. Вождь показав географові на один келих, негреняті — на інший. Павел сьорбнув. Вино мало присмак дикого меду.

Нараз вихиливши келих, вождь усміхнувся, поплямкав язиком і кивнув на кобуру пістолета:

— Що сховано в шкіряній торбинці білої людини?

— Це малий вогненний лук, — відповів Павел.

Коли Домбо переклав, у вождя Саби аж очі рогом полізли, й він довго вдивлявсь у кобуру, з якої виглядала шерхка ручка.

— А чи може малий вогненний лук убити людину? — запитав Саба.

— Малий вогненний лук дуже влучно стріляє! — промовив Павел, розстібнувши «шкіряну торбинку» й діставши звідти пістолет, але вождь не наваживсь навіть доторкнутися до зброї.

Стара негритянка, яка потроху чимраз ближче приступала до співбесідників, уздрівши револьвер, заверещала й знову шаснула в хатину.

— Білий чаклун може показати, як малий вогненний лук убиває людину? — раптом запитав Саба.

— Яку це людину? — настовбурчився Павел. — Це може статись лише тоді, коли на білу людину хтось нападе!

— Вождь мукасекерів має людину, яка не варта висмоктаної цурки солодкої тростини.

Павел підозріливо глянув на тубільця. Холодні вождеві очі грали, мов у звіра, й нишпорили десь поза хатиною.

— Я не хочу вбивати людину! — відказав Балканов. — То тільки лихі боми вбивають невинних людей.

Захихотівши в кулак, вождь мовив:

— Раб не вартий порожнього полумиска. А мій раб належить до племені наших смертельних ворогів — гаубау! Зі своїм рабом я роблю все, що мені заманеться. Якщо він умре, мої воїни зловлять мені іншого!

Павел заховав пістолет, ворожо блимнувши на жорстокого негра, але той саме відвернувсь і не помітив цього. Саба пронизливо свиснув. Стрілою прилетіла дівчина з тацею й покірливо стала перед своїм господарем. Люто змірявши її поглядом, вождь про мовив до гостя:

— Дивися добре, біла людино: ця горила — моя рабиня!