— Так! Тут викарбовано його ім"я! — схвильовано показав Павел на внутрішню поверхню персня.
В Гонсалві розширилися зіниці, брови напилися, обличчя зблідло. Він дихав швидко уривчасто, наче йому забракло повітря.
З напруженій тиші минула добра хвилина. Павел стискав у п"ястуку перстень, немов то була рука людини, що її він чекав багато років.
Госалві налив собі горілки й мовчки вихилив.
— Власник цього персня мав сина Павла, — повільно й задумливо проказав штурман і глянув на географа, неначе хотів востаннє пересвідчитись, чи це йому не сниться.
Балканов дістав пашпорт і мовчки розгорнув, Гонсалві вголос прочитав дрібно, але чітко написані слова.
Якусь мить Павел і Гонсалві стояли один проти одного, а тоді обійнялись, мов близькі люди, що випадком стрілися після тривалої розлуки.
— Дорогий друже! — розчулено бубонів португалець. — Яка примхлива людська доля! Ваш батько врятував мого батька, а ви врятували мене, нещасного штурмана. — Він розтер кулаком сльози і глухим голосом промовив: — Я вже ніколи не побачу капітана. Він лежить поряд із своїм кораблем на дні морському в протоці Баб-ель-Мандеб. Але ви, може, будете щасливіший.
— Чи живий мій батько? Кажіть, Гонсалві! — нетерпеливився Балканов.
— Цілком можливо.
— Ви щиро кажете?
— Щиро, географе.
— Тоді розповідайте, що з ним сталося!
Гонсалві сів, посмоктав цибучок коротенької кістяної люльки, видихнув цівочку диму й задивився в стелю.
— Це сталося десь п"ять років тому, — почав він. — За кілька місяців перед тим, як вибухла російсько-турецька війна[26]. Наш корабель «Реженерадуш» кинув якір у невеличкому порту на острові Родос. Колись на тому місці стояла статуя бога торгівлі Меркурія — Родоський колос. Постать Меркурія, висічена з каменю на повний зріст, велично височіла на берегах, і під гігантськими ногами статуї проходили кораблі та баржі, які зупинялись у порту. Але сарацинські корсари[27] зруйнували й пограбували чудову статую. За переказами, цю рідкісну скульптуру розібрано на частини, навантажено на дев"ятсот верблюдів і вивезено до далекої країни…
Була темна ніч. Я стояв на палубі й дивився на море. Як тільки корабель кинув якір, батько наказав мені піти до каюти. Але я сховався за лаштунками й терпеливо чекав. На палубі коїлося щось таємниче. Незабаром там заворушились якісь ланцюваті постаті із скрученими руками, під конвоєм турецької сторожі. Ясно було, що то привезли в"язнів. Коли бідолах прогонили під ліхтарем, я побачив справжні людські кістяки в лахмітті.
Зашаруділи чиїсь кроки. Біля мене хтось зупинився. То був наш кок. «Каторжники з Діярбекира!» — шепнув він мені на вухо. «А куди ми їх повеземо?» — питаю. «Висадимо на африканському березі. Наші дигери[28] знайшли там діаманти. Вони й купили цих в"язнів для роботи в копальнях, бо до інших людей не мають довіри».
«Як це — купили?» — не зрозумів я. Безбородий старий хитро посміхнувся й пояснив: «За гроші, хлопче! Купили, як худобу. Еге ж, гроші — то велика сила. А стамбульському паші на біса здалися ці бунтівники? Викреслить їх у журналах — померли, мовляв, та й годі!»
Мені стало шкода в"язнів. А тим паче начальник купецької сторожі однорукий каліка з циганським обличчям здався мені справжнім розбишакою.
Коли корабель здійняв якір, каторжників порозв"язували й зачинили в трюмі. Згодом їм дозволяли виходити на палубу, але тільки вночі. Екіпажеві заборонили розмовляти з ними. Але так тривало не довго. У відкритому океані мій батько дозволив їм вільно ходити скрізь, як звичайним пасажирам.
ebooksa