Потім обійняв Домба за плечі:
— Сумно було без мене?
— Сумно, сумно! — захитало головою негреня.
Гонсалві обернувся до Балканова:
— Ось рекомендую — мій друг Домбо. Чудовий хлопець, чиста душа. Спритний і ретельний юнга. Прихилився до мене, мов до батька. Теж сирота… Вірніше, батько в нього десь є, але його силоміць погнали на роботу. З Домбом у нас однакова доля: обоє безпритульні. Оця шкарлупина — єдиний наш пришиб.
Домбо не подав руки, а привітався за звичаєм свого племені: двічі ляснув себе по колінах, потім у груди, а тоді підняв спис над головою й повільно торкнувся ним свого плескатого носа.
— Ну, а тепер ходімо до каюти, — запросив гостя Гонсалві.
Домбо почалапав уперед. Зарипів трап. Грюкнули двері.
Гонсалві крокував повагом, урочисто, як людина, що показує гостям свій власний дім. Він розмахував великими руками й казав басом:
— Ви перебуваєте в нейтральній зоні. Тут море, яке належить усім. Шкода, що не можу запропонувати вам нічого ліпшого, але в заїзді ще гірше: не дадуть спати стамбульські блощиці. Там їх хмари! А на кораблі затишніше й чистіше. Я ніколи не забуду вашої послуги, віддячуся вам, хай і скромно.
— Навіщо ви таке говорите, Гонсалві? Я просто виконав свій людський обов"язок. Це ж образливо — чекати винагороди! Ми з вами вже стали друзями. Зустрічатимемось і надалі.
Гонсалві махнув рукою:
— Навіщо скромничати? Я вам завдячую своїм життям!
— Давайте краще поговоримо про щось інше, — перебив його болгарин.
Місяць пірнув у маленьку темну хмарку. Хмарка затріпотіла золотавими крильцями. Жаринка сигарети в руках у моряка спалахнула й пирснула іскрами. Глухо зітхало море. Якийсь корабель долав води Босфору, його сивий корпус у півтемряві здавався тулубом велетенської акули.
Знову підбігло негреня, гнучке й прудконоге, ляснуло себе по колінцях і запитало:
— Що накаже гамба Гонсалві? Вечерю?
— Я вже повечеряв і випив турецької кави, а ти потурбуйся про нашого дорогого гостя. Не спатиме ж він голодний!
— Ні, дякую, я теж вечеряв, — заперечив географ.
— Тоді? — запитально глянув на нього моряк.