Вузенька й крива брукована вуличка привела двох перехожих до високого муру з широченною ґратчастою брамою. Крізь грати виднівся розкішний парк. З глибини його з-під густих кипарисів визирав білий палац із мармуровими сходами. Над золотавим піском алеї посхиляли віти старі смоковниці, плакучі верби та різні південні чагарі. Троянди поширювали в повітрі п"янкі солодкуваті пахощі. Підперши мур спиною, обіч брами куняв миршавенький сивий дідусь, сліпий на одне око.
— Агов, діду! — гукнув Павел. — Як потрапити до Хатпазару?
Турок спросоння сіпнувся й підвів голову.
— До Хатпазару? — перепитав він і замислився. Потім ціпком накреслив на землі цілий лабіринт вулиць.
— А що отам? — показав рукою Павел на палац у парку. — Музей?
— Цитьте — приклав дідусь палець до губів. — Де там музей! Це палац Шекир-паші! Тут у нього гарем з двадцятьма красунями.
А ще старий пояснив, що коли хто проїздить поблизу гарему, той повинен обмотувані коням копита ганчірками, щоб не цокали, її дзвіночки затикати соломою.
Балканов засміявсь і рушив далі. Старий турок перелякано відсахнувся. Домбо ще кілька секунд роздивлявсь на мармуровий палац у мальовничому парку, та вгледівши, що Павел пішов, і собі подався за ним.
— А гамба має бохобохо? — запитав Домбо, наздогнавши Павла.
— Ні, — відповів той, здогадавшись, що мовою Домба «бохобохо» — це великий будинок. — Такі бохобохо мають лише ті, хто торгує людьми з твого племені, та ще власники кораблів, таких, як «Каталонія». Люди працюють, а багаті користуються з їхньої праці. Зрозумів?
Але не так сплоха було негреняті зрозуміти все це. Воно не мало чіткої уяви про світ, про будову держави, та ще й португальської мови не знало до ладу. Отож Домбо ніяк не міг збагнути, чому це одні білі мають кораблі, а інші — ні; одні мають великі бохобохо, а інші ночують на бруківці просто неба; одні вбираються в розкішний одяг, інші — в лахи; одні ситі, а інші — голодні.
Домбо пояснив, що в нього в племені всі мають хижки. Впольовану дичину розподіляють нарівно. Плоди зносять до спільної комори, а тоді всі одержують однакову пайку. Гуртом обробляють землю, гуртом збирають урожай маніоки, кукурудзи, ямсу. В лісі деруть дикий мед та віск, збирають кокосові горіхи, плоди хлібного дерева — і знову таки розподіляють усе це поміж членами племені. А коли пощастить виміняти за слонячі ікла солі та тютюну, то й це все нарівно ділять між усіма жителями селища.
— У наш плем"я краще, гамба! — зробив висновок Домбо. — Але лихі білі прийшли з вогненними луками й розігнали плем"я.
«Прокидається таки негренятко!» — подумав Балканов й уважно глянув на серйозне хлопчикове обличчя.
Вони приблукали на курний майдан. Маленькі перехняблені крамнички та майстереньки належали здебільша болгарським ремісникам. Низенькі, з пооблуплюваними вивісками, геть обчіплені вуздечками, недоуздками, дерев"яними сідлами для віслюків та мулів, свитками з грубого домотканого сукна, чорними гайтанами — шнурками для оздоблення національного одягу, гетрами, разками намиста та червоними китицями для конячої збруї.
У крамничці, куди зайшли Павел та Домбо, крізь запорошені шибочки насилу продиралося денне світло. З темного кутка, мов синий пацюк, виповз горбатий крамар в окулярах і зустрів відвідувачів цілою зливою вихвалянь власних товарів.
Він часто-часто блимав, крутив головою, вимахував руками, а очиці йому лукаво світилися.
Насамперед Павел купив для Домба кілька разків намиста й тут же начепив йому на шию. А коли подарував малому ще й гарне наруччя із дрібних пацьорків, то щасливішої за Домба людини не було на всьому світі. Потім Балканов понакуповував ще цілу хуру різних стрічок, намиста, шовкових ниток та барвистих ситців. З другої крамнички понабирав ножів з дерев"яними колодочками, добрий десяток маленьких сокирок, теслярського знаряддя, кишенькових ножичків, цвяхів, цигарок тощо.
Поки що все йшло гаразд. Домбо ні на крок не відступав од Павла. Лише іноді сідав, обхопивши худі колінця руками, й сумував за Гонсалві, але Балканов робив усе можливе, аби розвіяти його тугу. Намагався ставитись до нього навіть краще за самого штурмана. Поводився з ним як з рівнею. Називав його так само, як і Гонсалві, другом.
Але негреня, нема-нема, та й спитає про Гонсалві.
ebooksa