Блакитний китобоєць стрімко линув уперед. Він уже проминув і мальовничі береги Єгипту, і Судан — країну-зоосад, і Ефіопію, й Сомалі, й Танганьїку…
Зараз керманич Андрій Черкасов управно маневрував у небезпечній Мозамбіцькій протоці. Трохи нахилившись, наставивши вперед гостру, мов клин, рудувату бороду, поривчастий Черкасов раз у раз повертав голову то в той, то в інший бік, мружив проти сонця гострі карі очі й стріпував саморобною сережкою-монеткою. Вітер гув у лаштунках і зривав піну з хвиль, що шаленіли на всьому неосяжному просторі.
РОЗДІЛ П"ЯТИЙ
Павел задумливо стояв, спершись на поруччя, й з несподіванки аж сіпнувся, коли хтось доторкнувся до нього.
— Гамба хворий?
Поруч був Домбо. Він дивився на Павла сумними очима, й довірливий погляд та співчуття, що відбилося на його чорному личку, викликали в серці географа ту особливу приязнь, яка буває тільки до близької людини.
Чи довго простояв отак, спершись на борт, Павел Балканов і сам не сказав би. Він геть виключився з корабельного життя. І чого тільки не передумав за цей час, де тільки не побував уявки! Ніби щоб звільнитись від спогадів і повернутися до дійсності, географ заплющив очі й трусонув головою.
— У мене нічого не болить, — поклав він руку хлопчикові на плече. — Звідки ти це взяв?
— Хворий, гамба, хворий! — настирався малий.
— Та ні-бо, друже!
Він навмисне зберіг звертання «друже», бо гадав, що це слово містить у собі ту таємницю, котра ще дужче зблизить їх обох і допоможе стати щирими й нерозлучними приятелями, як були Домбо й Гонсалві.
Але Домба тієї миті турбувало інше.
— Чому стій отак, гамба? — запитав він, показавши, як географ сперся на борт, схилив голову й примружив очі.
Домбо так дотепно імітував кожен порух, що Павел не втримався й зареготав, поплескавши його по спині:
— Ти справжній митець!
Але Домбо не зводив з нього очей і сумно хитав головою.
— Гамба дурити Домба! Хворий, дуже хворий! — не вгавав він.
Павел знизав плечима — що тут діяти! А тоді стулив пальці в кулак і гупнув себе в груди, намагаючись цим довести, який він здоровий і дужий. Але і це не допомогло. Домбо видобув із свого набедреника білу пігулку, що дав йому колись Гонсалві, і, тримаючи її двома пальцями, простяг Павлові.
— На біле зернятко! — серйозно мовив він. — Не буде боліти голова. Біле зернятко прожени злий дух. Бери!