— Короля! Вони мені й так у печінках сидять, оті королі та царі!
Кучерявий рябий матрос постукав люлькою об ніготь пальця й глянув через борт:
— Чи ти ба! Вже й Коморські острови!
— Значить, уже Комори! — полегшено зітхнув другий.
На обрії вимальовувалась горбкувата смуга землі, схожа на темний тулуб кита, що виринає з морських глибин.
Павел згадав, що на цих островах, розкиданих між континентом і Мадагаскаром, Сілва Порту колись висадив іспанських авантурників.
Балканов стояв, утупивши очі в темну криву смужку суходолу, коли до нього підступив Матросов.
— Ну, географе, ось ми вже й проминули це кляте кладовище! — спокійно проказав він і відкинув блискуче вічко своєї люльки. — Незабаром зійдемо на суходіл. Наберемо прісної води.
— А де ми кинемо якір? — запитав Павел, глянувши капітанові в обсмалене вітром обличчя.
— У Мозамбіку, — відказав Матросов і замислено погладив гостру бороду.
Вони сперлись на борт і закурили. Вільні од вахти матроси лагодили одяг, загоряли на сонці, а Домбо, лігши долілиць, притримував однією рукою клаптик паперу й, старанно слинячи недогризок хімічного олівця, малював знаки, що з ними білі люди розмовляють, мов з живими істотами. Але, вгледівши Матросова та Балканова, які жваво гомоніли, він засоромився, схопивсь на ноги й утік геть.
Сонце стало на вечірньому прузі. Небосхил зайнявся червоним полум"ям. Здавалося, захід кропив океан розтопленою міддю.
Потім, як звичайно буває в цій частині земної кулі, раптом упала чорна тропічна ніч.
Вітер посилився, здійнялися хвилі. Нервово залопотіли полотнища. Линви напнулися, щогли зарипіли, й корабель ще швидше помчав уперед.
З кают-компанії долинули звуки баяна й дружні чоловічі голоси. Капітан прислухавсь і всміхнувся:
— Розважаються наші хлопці!
Разом з Павлом Матросов увійшов до кают-компанії. Повновидий, рум"яний, веснянкуватий парубок, спритно перебираючи пальцями перламутрові ґудзики, грав на баяні, а матроси, примружившись і стиха погойдуючись у такт музиці, співали тихо, з почуттям. Посеред гурту, розімлілий від музики, сидів боцман Черкасов і посмикував себе за сережку-гривеник.
У приміщенні було парко. Попід стелею пливли сизі хмари диму.
Матросов сів, кахикнув, щоб прочистити горло, а тоді, обійнявши однією рукою баяніста, заспівав і собі.
Згодом несміливо, навшпинячки, зайшов Домбо. Вгледівши Павла, підійшов до нього п сів поруч просто на підлозі, по-турецькому схрестивши ноги. Павел дивився, як Домбо, похитуючись у такт музиці, намагається підспівувати матросам, а його чорний пальчик тихенько посмикує струнку марімби…
ebooksa