Павел не хапався заперечувати. Дивлячись на зелені городики, вони завели мову про рослини. Вождь розповів, що плем"я головне вирощує бульби: таро чи ямс, чиї корені треба висушувати й потім терти на борошно. Обробляють ще масамбелу — високе просо, та мосанго — сорго, а також батати — солодку картоплю. Та ще гарти, або кари, чий плід схожий на грушу; з їхніх кісточок чавлять олію для їжі й для освітлення; крім того, плем"я вирощує африканську сочевицю й вічнозелену маніоку, з чиїх плодів печуть щось подібне до європейського хліба.
Розмовляючи, Бенгас не зводив очей з Павлового одягу, допитливо придивлявся до кобури з пістолетом, ковдри, брезенту, чобіт, торби, вшитої з лляного полотна.
Коли гості зібралися йти, Павел подарував вождеві та ковалеві добрі ножі з дерев"яними колодочками. Бенгас узяв дарунок обережно, з цікавістю оглянув його, покрутив на всі боки, потім поторкав пальцем жало, задоволено крякнув і хутенько сховав собі у набедреникові. А коваль, як справжній майстер, зігнув сталеве лезо, повертів у руках, приклав ще й до вуха, а тоді легесенько постукав молотком.
— Добо, добо! (Гарний, гарний!) — нарешті пропищав він і квапливо почимчикував до громадської хатини.
Маванді Павел власноручно почепив на шию два разки синього намиста. Від хвилювання дівчині аж дух перехопило. Вона сором"язливо глянула на географа й на всі заставки помчала до селищного майдану. Навколо неї з"юрмилися цікаві жінки та дівчата, які заздрісно роздивлялись дорогоцінний подарунок.
По обіді до хижки навшпиньки підійшов Камбела. З похмурого обличчя було видно, що Корі здох.
— Шкуру здерли? — спитав географ.
— Її взяли Бенгасові люди, — відповів Камбела, не наважуючись глянути Балканову в вічі.
— Дарма, — заспокоїв його Павел. — Бенгас дає нам носіїв. Скільки брати?
Старий відповів не зразу. Подумавши, показав обидві руки:
— Кумі! (Десять!)
— Гаразд. Я й собі так думаю, — відповів географ. — Піди до мотулі[48], вибери дужих людей.
Негр подався до священного будинку чоловіків. Павел дивився йому вслід. Старий вважав себе винним, що не встеріг тварину від камгани[49], яку наслав злий дух.
Гарячий подих вітру здалеку доніс ледь чутні згуки бубна. Павел байдуже чистив карабін, але Домбо чомусь іздригнувся й насторочив вуха. Послухав трохи, й на обличчі йому застигла тривога. З хатин вискакували перелякані тубільці, прикладали долоні до вух і наслухали. Бенгас швидким кроком подавсь на пагорб до лісу, здійняв угору голову й заходивсь нюшити повітря.
— Що трапилося, друже? — запитав Павел у негреняти, яке занепокоєно метушилось попід ногами.
— Сусіднє плем"я подавай тривога! — відповів Домбо й знову нашорошився туди, звідки долинуло далеке гупання бойового бубна.
— Що означають оці сигнали?
— Погано, гамба! Означають — нехай плем"я напоготові. Війна!
Клично засурмив вождівський ріг. Дерев"яний бубон племені відгукнувсь частими тривожними ударами.
Поміж хатками гасали чоловіки, вже озброєні добре напненими луками, повними сагайдаками стріл та щитами з міцної просмоленої кори. Над головами їм стриміли блискучі вістря списів. Тубільці бігли, розгонисто стрибаючи. Деякі з них лопотіли босими п"ятами попід самою хатиною географа, й йому було добре видно їхні розлючені обличчя та хижі бісики в очах.
ebooksa