Слідами вигнанця

— Коли так, то лягай у хижці та добре виспись! — кивнув на двері Павел.

А коли хлопець зайшов у хижку, Павел скрутив нову цигарку. Старі негритянки, наче постовпівши, пантрували кожен його рух. Тільки-но він витер вогню сірником, вони відсахнулись і дико заверещали. Потім щодуху дременули до селища, вимахуючи руками й несамовито волаючи. Ще не встигли вони докульгати до майдану, як до Павлової хижки вже посунуло ціле селище. Негри йшли обережно й несміливо.

Вистромивши голову з дверей та уздрівши в руці в географа сірники, розбурканий Домбо подався знову спати. Для нього «вогненні палички» вже давно були не дивина. В білих людей він набачився й не такого. Хитре негреня хутко збагнуло, що тубільців лякає пістолет, який висить у нього під набедреником у жовтій кобурі, й залишило зброю в своїй хижці. А тубільці ввесь час розпитували його про «острів у морі». Мало хто вірив, що» білі їздять на «вогненних пірогах», та «живих колісницях, які котяться по залізному прутті». А надто недовірливо похитували головою старі. Дехто з них бував так далеко від рідної оселі, що за час подорожі двічі сходив молодик і двічі наставали великі дощі. Але жоден не бачив ані якихось там вигаданих «вогненних пірог», ані колісниць, що котилися без допомоги чорних африканських биків.

Павел набивав мисливські гільзи дрібним шротом. На шматочку шкіри височіла купка пороху. Не завваживши, що поряд купки тліє цигарка, він спокійнісінько перебирав набої. Раптом порох зайнявся й задимів чорною кіптявою. Натовп гойднувсь назад, і знявся лемент. За одну мить навколо хатини не лишилося й живої душі. Увесь люд помчав до вождевого «палацу». Мов сполохана сарна, промайнула Маванда, й Павел бачив, як натовп розступився, даючи їй дорогу. У брамі з"явився Бенгас. Тубільці зустріли його збудженим лементом. Піднявши спис, вождь швидко пішов до Павла. За ним почеберяв і дідок з молоточком. Кроків за кілька їх наздогнала Маванда. Розпущені коси дівчини майоріли на вітрі.

Тубільці, щільно з"юрмившись біля плоту, пильно дивились услід вождеві, не наважуючись, однак, піти назирці за ним.

Бенгас крокував поважно й урочисто. Сліпучо блищало на сонці його святкове муканзо, виткане з червоного та синього пальмового лика. З плечей до самих колін спадав плащ. З-під плаща визирав гарно оздоблений шкіряний пас пальців десять завширшки, з якого звисали додолу десятки лев"ячих хвостів.

Багато намиста, мідних та срібних браслетів, низок лев"ячих зубів, лискучих черепашок і мушлів прикрашали йому руки й ноги. А надто ясніло проти сонця велике вирізане зі слонячого ікла «кільце сили». На голові пломеніло яскраве червоне та синє пір"я рідкісних птахів. У руках він тримав одшліфований спис із лискучим вістрям та щит з цупкої червоної кори. За кожним кроком намисто та наруччя ритмічно бряжчали.

Павел зустрів його дуже ввічливо й запросив сісти, але вождь відмовивсь. Він тривожно пряв очима на усі боки. Маванда, сховавшися в нього за спиною, нахилилась і теж пильно придивлялася. Бенгас урочисто підняв спис угору, торкнувсь ним чола й похмуро проказав:

— Біла людино, моє плем"я плаче! Люди бачили, як ти палиш землю. Не пали землю! Без землі наші жінки й діти помруть у страшних муках!

Вождь опустив спис і смутно глянув на географа. Запала мовчанка. Вождь знову здійняв угору спис ї запитав:

— Може, хтось образив білу людину?

— Ніхто не ображав мене, — відповів Павел. — Я — друг чорним людям. Я не палитиму землі. Коли треба, я готовий допомогти чорним людям. Вождь повинен вірити білій людині. Я палитиму лише гримучий пісок.

Вождь утретє підніс до чола зброю:

— А чи може біла людина перетворити всю землю на гримучий пісок?

— Ні, цього я не можу! — відповів Павел.

Але негр не повірив, посміхнувсь і крутнув головою:

— Біла людина все може зробити! Я це знаю.

Павел не хотів сперечатися з вождем. Він нахилився й дмухнув. Купка попелу, що залишилась від спаленого пороху, знялась у повітря. Вождь засміявся й промовив щось до Маванди. Красуня вдячно глянула на географа. Потім приклякла й заходилась уважно роздивлятися шматочок шкіри, пропалений у тому місці, де горів порох.

Вождя Павлова відповідь цілком задовольнила. Діставши з-під паска бойовий ріг, він тричі засурмив. Натовп, який і досі чекав біля «палацу», вибухнув радісним гамором. Бенгас щось вигукнув, і його могутній голос покотився луною аж до лісу. Плем"я радісно загомоніло. Землю врятовано!

Помалу тубільці почали розходитись хто куди. Деякі знову подалися на вгороди, інші попростували в діброву. А багато хто повсідався на осонні біля хатин: повелася жвава розмова про могутність білої людини, яка здатна спалити землю.