Тим часом чай у кухлику, приставленому до вогню, закипів. Павел припросив до чаю й вождя та Маванду. Юна негритянка обережно взяла в руки горнятко з окропом, подмухала й сьорбнула. Очевидно, «бунгундо» білої людини їй сподобалося, бо вона смачно плямкнула й усміхнулась до батька. Та Бенгас відмовивсь пити. Домбо пояснив, що за давнім звичаєм племені вождь ніколи не п"є чужих напоїв, бо дуже часто вороги труять вождів міцними трунками.
Коли вождь із дочкою налаштувалися вже йти, Павел попрохав у Бенгаса носіїв.
— Скільки? — коротко спитав той.
— Десятеро! — показав Балканов обидві руки.
— Бенгас дає муні ада! (Двадцять!)
— Двадцять? — розвів руками географ. — Навіщо так багато? Мені треба тільки десять.
Але вождь не поступався. Він довго розповідав про небезпечних хижаків, про злого духа, який нападає на подорожніх, про ворожі племена і наприкінці запитав:
— А куди мандрує біла людина?
— В країну гаубау.
— Гаубау! — майже вигукнув Бенгас. — Добре плем"я!
І, висловлюючи шану добрим воїнам гаубау, він підняв до сонця своє «наруччя сили», потім торкнувсь ним чола й знову одяг на руку. Так він виявив свою приязнь до того племені.
— Чи є серед гаубау білі люди? — квапливо спитав Балканов.
— Є одна добра біла людина. Довге Вухо бачив її на власні очі, коли ходив аж у країну гаубау!
— А коли бачив білу людину Довге Вухо? — нетерпляче вихопивсь географ.
— Ще до того, як прийшли великі дощі.
— А скільки разів народжувавсь відтоді Місяць?
Бенгас показав усі пальці правої руки:
— Тано! (П"ять).
Бенгас казав не про якісь там дощів"я, а про Великі дощі, коли річки виходять з берегів і заливають долини, коли з гір і пагорбів ринуть бурхливі струмки й люди залишаються немов на островах, відірвані од усього світу.
Павел скрутив цигарку, припалив од жаринки й запитав Бенгаса:
ebooksa