Старий мовчав.
— Мабуть, твоя правда, — усміхнувся він за хвилину. Цілий день у нього не було й ріски в роті, і тепер він раптом відчув у шлунку звичні спазми.
Хлопчина обережно подав йому бляшану миску, до половини наповнену сірою кашею.
Старий заходився їсти. Він повільно підносив до вуст ложку, а потім довго й замислено жував. У миску не зазирнув ні разу. В цьому не було ніякої потреби, бо їжа щодня була та сама. Та він усе одно відчував до хлопчини вдячність, бо йому дедалі важче вдавалося щось знайти їстівного. Він знав, що довго так не витримає. Знав і те, що хлопцеві заборонили сюди приходити. Їжі було мало, а він був старий, навіть дуже старий — уже й не пам’ятав, скільки живе на цьому світі.
Старий весь час дивився просто себе, але відчував, що хлопчина сів біля його ніг. Як тільки доїсть, зразу почне свою розповідь. Це була їхня мовчазна домовленість. У такий спосіб він заплатить йому за їжу. Хлопчина це знав і спокійно чекав, поки старий попоїсть.
Хоч небо й потемніло, але смерклося ще не зовсім. На землю спадали повільні сутінки.
Доївши, старий обережно поставив миску на землю. Довго сиділи мовчки, не ворушачись. Хлопчина з нетерпінням чекав, коли старий почне нарешті розповідати. Він добре пам’ятав почуті від нього історії, повні неймовірних дивовиж. Легенди про те, як люди жили в містах, про машини зі скла, в яких можна було кататися вгору-вниз, і про те, що їжі вистачало всім. Події, які відбулися ще задовго до того, як він народився. Світ загадкових речей і незбагненних взаємин. Усе те, про що його батько не хотів ніколи згадувати… Як усе тут було до того, перш ніж з’явилися ті зайди.
Старий нарешті заговорив, і його голос, здавалось, приніс відгомін утрачених днів. Передчасно змужніле обличчя хлопчини пом’якшало й знов набрало дитячого виразу.
— Я ще ні разу не розповідав тобі, як вони прибули сюди. Я дуже добре пам’ятаю цей день, хоч був тоді ненабагато старший за тебе.
Хлопчина вражено глянув на старого. Силует його дуже невиразно малювався на тлі потемнілого неба. Та він однаково розрізнив його згорблену спину й висхлу пташину голову на тонкій шиї. Він весь час пам’ятав старого саме таким і не міг навіть уявити, що той виглядав колись інакше, ніж тепер.
— Уже кілька місяців тільки й мови було, що про їхній приліт. До зустрічі готувалися заздалегідь, щоб ця хвилина запам’яталася назавжди. Було домовлено, що вони приземляться зразу у всіх великих містах. Вулиці були по-святковому прикрашені, на вітрі майоріли барвисті прапори. Напруження зростало з дня на день. Я саме тоді був у місті.
Старий на хвилину замовк. Руки його затремтіли.
— Тобто… я був там весь час, — прошепотів він. — Адже я там жив! Так, я жив у місті…
Хлопчина неспокійно поворухнувся. В те, що старий жив колись у місті, він і досі не міг повірити. Сам він там ніколи не був… Він невідривно дивився на місто, яке вже засвічувало свої вогні.
«Жити в місті… це, мабуть, так здорово, — подумав він. — Тільки якби там не було їх».
Коли старий заговорив знову, він жадібно ловив кожне його слово.
— Вже з самого ранку вулиці почали заповнюватись цікавими. Я саме гуляв площею під куполом із синтетичного скла. Там було повно всіляких крамниць, і я купив собі цукерок. Нараз я побачив, що перехожі позадирали голови й дивляться на небо. Я й собі глянув угору. Кораблі були ще високо й ряхтіли крізь прозоре скло купола, наче маленькі самоцвіти. Запала глибока тиша. Десь далеко заплакала дитина.
Старий замовк. Поза спиною в хлопця сипнуло морозом. Побачивши, з яким напруженим виразом обличчя він слухає, старий повів далі:
— Коли я протиснувся на вулицю, їхні кораблі вже спускалися з неба, мов пишні білі лебеді. Вони повільно й плавно сковзали все нижче й нижче. Небо, яке просвічувало крізь хмари, було зеленаве, наче скло. Корпуси кораблів, довгі, як сигари, беззвучно пливли понад будинками й майже торкалися землі. Усіх нас охопило почуття невимовного і якогось непоясненного страху воднораз.
Старий сумно всміхнувся.
ebooksa