— Лише трохи перегодя я помітив, що загубив свої цукерки. Тоді я й гадки не мав, що то були останні в моєму житті цукерки.
Хлопець уже хотів був запитати, що воно таке — цукерки, але вчасно стримався.
— З черева кораблів повільно висунулися площадки. На них стояли високі срібні постаті.
Голос старого раптом схвильовано затремтів, немовби він заново переживав ці хвилини.
— Це були ті зайди, — сказав він. — І коли одна з постатей піднесла руку, ніби на знак вітання, всіх охопило неймовірне хвилювання. — В голосі старого забриніли високі ноти. — Яке це було прекрасне видовище! Люди вигукували слова вітання, махали їм руками й підкидали вгору квіти.
Старий знову хвилину помовчав і далі повів уже зміненим голосом:
— Я теж хотів кричати, кричати якомога гучніше, щоб вони почули мене, але горло моє наче хтось стиснув.
Він рвучко підвівся й розкинув руки.
— Кораблі один за одним велично спускалися на землю. Їх було незліченно багато. Здавалося, своєю кількістю вони змагалися з тими, хто їх зустрічав. Були моменти, коли я взагалі нічого не бачив — корпуси кораблів закривали мені небо. Перші кораблі вже давно приземлилися за містом, але вгорі з’являлися все нові й нові…
Хлопець неквапливо підвівся. Усе довкола вже тонуло в темряві, тільки вдалині сяяло місто й здіймало в небо свої металеві вежі, мовби кидаючи йому холодний виклик. Тіло його напружилося, обличчя знов утратило дитячий вираз. Сьогодні він уперше повірив старому, і душа його сповнилася невідомим досі почуттям.
— Так он як це почалося! — вигукнув він, і луна його голосу покотилася аж до мовчазного міста.
— Так… — прошепотів старий, згорбившись на своєму жалюгідному стільчику, і з-під його стулених повік викотилася остання пекуча сльоза.
ПОЖИВНИЙ ЖИВОПИС
На Монмартрі, в одній із майстерень на вулиці Святого Вінсента, мешкав художник, що мав прізвисько Лецвіт. Працював він ревно, натхненно й бездоганно чесно. Коли йому виповнилося тридцять п’ять років, його картини розквітли такими барвами й почуттями, вражали такою свіжістю і тривкістю, що живили не тільки душу, а й тіло. Досить було хвилин двадцять-тридцять, щоб відчути, ніби ти гарненько підживився пирогом з хрусткою скоринкою, смаженим курчам з печеною картоплею, сиром, вершками із шоколадом та фруктами. Меню різнилося залежно від теми картини, її композиції та барв, однак лишалося завжди дуже вишукане й різноманітне. Не бракувало в ньому місця і для напоїв. Сам Лецвіт довго не підозрював про цю дивовижну особливість свого живопису, хоч і скористався з неї перший. Зауваживши, як він гладшає, хоч майже нічого не їсть і не п’є, художник вирішив, що заслаб, і якийсь час нікуди з майстерні не потикався. Його вже не бачили ні на вулицях Монмартру, ні в кафе, бо ж йому більш не кортіло вихилити чарчину. Якось він вийшов купити фарб і зустрів Гермеса, знайомого торговця картинами з вулиці Боесі, той саме завітав на Монмартр у справах.
— Що з вами? — стурбовано запитав Гермес. — Слово честі, ви дуже погладшали!
— І не питайте. Мені здається, в мене прогресує анемічне ожиріння. Це просто неймовірно: я набираю ваги, гладшаю, а проте майже нічогісінько не їм! Марно я намагався присилувати себе їсти, де там! Не їсться, і край. Хоч вірте, хоч ні, а мені вистачає того м’яса, яке отримую на картки. Оце такі справи.
Гермес заспокоївсь і побажав Лецвітові, щоб до нього повернувся втрачений апетит. Адже спочатку торговець злякався, чи не дістав художник часом спадщини й не зажадає, чого доброго, за свої картини більше, ніж брав із нього, Гермеса, доти.
ebooksa