Хазяїн швидко відібрав три марки й жбурнув їх помічникові в обличчя. Ті, цмокнувши, як медичні банки, присмоктались бідоласі до щоки.
— Однесете їх туди, де взяли! — кинув хазяїн.
Він карбував кожну приголосну, і вони вилітали з його рота гострими голками.
Помічник заплакав. Мокрий чуб звис йому на лоба, на лівій щоці тьмяно лисніли вгодовані марки. Помічник важко підвівся.
— Останній раз кажу, — просичав хазяїн, — мені не треба попсутих марок! І я й чути не хочу про якісь там сачки!
— Гаразд, пане, — схлипнув помічник.
— Ось вам ваші п’ятдесят франків.
Хазяїн витяг з кишені банкноту, плюнув на неї, до половини надірвав і недбало кинув на підлогу.
Помічник важко нахилився. Його коліна озвалися короткими хрусткими тріолями.
— У вас брудна сорочка! — гримнув хазяїн. — Спатимете сьогодні надворі.
Помічник підняв гроші й поплентав з кімнати. Свистів холодний вітер, шарпаючи хвилясте скло перед кованою ґраткою на дверях передпокою. Зачиняючи за собою двері кабінету, помічник оглянувся. Хазяїн, схилившись над альбомом занзибарських марок і озброївшись великою жовтавою лупою, починав складати ціну здобичі.
Загортаючись у довгу, аж позеленілу куртку, яка надто часто й довго мокла в ставках, де водились марки, помічник спустився сходами тераси. Вітер проривався в дірки у тканині й надимав куртку так, що її власник скидався на горбаня. То було дуже зле для його хребта — помічник слабував на внутрішню мімікрію і мусив щодня дбати, аби його вражені органи не втрачали звичайних функцій і форми.
Уже зовсім споночіло, земля випромінювала блякле дешеве світло. Помічник повернув праворуч і поплентав попід стіною дому. Він тримався чорної звивистої лінії — то був шланг, яким хазяїн послуговувався, щоб топити пацюків у підвалі. Помічник дістався трухлявої собачої буди, де спав і попередньої ночі. Солома всередині була вогка й смерділа прусаками. Клапоть старої ковдри прикривав округлий отвір. Помічник підняв ту шматину, щоб навпомацки пробратися в буду, і тут щось сліпуче спалахнуло й вибухнуло. То вистрілила велика петарда, виповнивши буду задушливим духом пороху.
Помічник здригнувся, його серце перелякано закалатало. Він хотів угамувати серцебиття й затамував дух, та за хвилю йому замерехтіло в очах, і він судомно ковтнув повітря. Дух пороху дійшов йому до легень і трохи його заспокоїв.
Пильно дослухаючись, він зачекав, доки все навколо стихне, і ледь чутно посвистів. Потім не обертаючись, проліз у буду і скарлючився на смердючій підстилці. Він посвистів ще раз і знову прислухався. Почулось щораз ближче дріботіння лапок, і в невиразному світлі, яке йшло від землі, помічник побачив волохате лагідне звірятко, яке він, приручивши, сяк-так підгодовував дохлою рибою. Воно заповзло в буду й лягло, притулившись до нього. Тут помічник раптом похопивсь і торкнувся рукою щоки. Всі три марки починали смоктати з нього кров. Він став щосили, ледве стримуючись, щоб не закричати, віддирати їх від шкіри, й викидати геть із буди. На вогкій землі вони напевне доживуть до завтра. Звірятко почало лизати йому щоку, і він, щоб заспокоїтись, тихо заговорив до свого друга. Говорив пошепки, бо хазяїн скрізь наставив слухавок, щоб підслуховувати все, що він говорить, коли буває наодинці сам із собою.
— Як він мені остогид!.. — шепотів він.
Звірятко стиха загарчало й лизнуло його ще лагідніше.
— Гадаю, я повинен щось вчинити. Не можна дозволяти йому так збиткуватися наді мною. Я, попри всі його трикляті заборони, буду надягати чисті сорочки, вимагати фальшивих квитків з дерева. До того ж треба полагодити сачка і не дозволяти йому й далі робити в ньому дірки. Певне, я повинен відмовитися спати в буді; вимагати, щоб він дав мені кімнату й надбавку до платні, — як я можу жити за п’ятдесят франків денно? А ще я мав би погладшати й зробитися дужим та вродливим, а потім несподівано для нього повстати й пожбурити йому цеглиною в пику. Мабуть, так я і зроблю.
Помічник повернувся на другий бік і думав так напружено, що повітря поштовхами вихлюпувалося з буди в округлий отвір, і зрештою там стало нічим дихати. Щоправда, трохи повітря просочувалося з-під соломи, але тепер у буді ще дужче тхнуло прусаками та слимаками, в яких була тічка.
— Мені гидка оця буда. Тут холодно. Добре, що ти зі мною. У підвалі чути плюскіт — то в щурячі нори біжить вода. Як тут заснеш, коли щоночі, ледь згасне Божий день, у вухах — писк і лемент щурів? Чому він будь-що хоче подушити їх, та ще й у воді? Щурів топлять у крові.
ebooksa