У голові в нього визрівали блюзнірські ідеї. Не такі вже й гарні ці балерини, не кращі за будь-яких інших. Зовсім тотожні в своїх залізних шарнірах, з ранцями, наповненими свинцевим шротом. Лице кожної ховалося за машкарою — щоб ніхто, споглядаючи їхні вільні витончені рухи і гарненькі личка, не відчув того, що відчуває кіт, скуштувіавши валер’янки. Джордж побавився собі думкою, що танцюристів, може, й не слід нівелювати, проте він не встиг зайти далеко думкою — зумер в його психорадіонівеляторі розпорошив оці розумові зусилля.
Джордж тіпнувся. Тіпнулися й дві балерини, а шість інших спокійнісінько продовжували танцювати. Оскільки Гейзл не потребувала власного психорадіонівелятора — їй цікаво було взнати, на що був схожий останній сигнал.
— Так, немов бемкнули у молочну пляшку, — відповів Джордж.
— Думаю: це справді чудово — слухати різні там сигнали, — замріяно сказала Гейзл.
— М-м-м, — відповів Джордж.
— Була б я Генеральною Нівеляторшею, знаєш, що б я зробила? — сказала Гейзл.
Гейзл таки добряче була схожа на Генерального Нівелятора — жінку на ймення Діана Мунглемперс.
— Якби я була Діаною Мунглемперс, — провадила своє Гейзл, — щонеділі я б передавала дзвони — тільки дзвони…
— Я зміг би мислити тоді — якщо б увесь час дзвонили, — зітхнув Джордж.
— Ну, можна було б зробити їх дуже сильними, — відповіла Гейзл. — Я так думаю, що з мене вийшов би справді чудовий Нівелятор.
— Не кращий і не гірший за інших, як велить норма, — зауважив Джордж.
— Хто ж краще за мене знає, що воно таке — норма, — сказала Гейзл.
— Ще б пак, — промимрив Джордж. Саме тут у нього в голові ворухнулася непевна думка про свого наднормального сина, який сидить у в’язниці, про Гаррісона. Але тут двадцятиоднозалпова канонада поклала цьому край.
— Любий, — сказала Гейзл, — це було жахливо?
Це було так жахливо, що Джордж стрепенувся і сполотнів — сльозинки з’явилися в кутиках зчервонілих очей.
Дві балерини зомліли й попадали б на підлогу, та залізні шарніри, немов підпори, врятували їх од того.
— Ти геть побілів, — сказала Гейзл, — може, ляжеш на канапу — тобі, любий, на подушках було б таки легше з отим нівеляторним ранцем.
Вона мала на увазі сорок сім фунтів пташиного шроту в брезентовій сумці, що застібалася на шиї Джорджа висячим замком.
— Іди відпочинь трішки від свого ранця, мене не обходить, що якийсь час ми будемо нарівні між собою.
Джордж лапнув свого ранця.
ebooksa