А він спитав:
— Що таке?
— Я… вже забула, — сказала вона. — Щось таке сумне по телевізору…
— А що саме?
— У мене в голові все перекрутилося…
— Забудь про сумне, — порадив Джордж.
— Я завжди так і роблю… — мовила Гейзл.
— Розумниця моя маленька, — сказав Джордж і затремтів. Тому, що в голові йому без упину бухала рушниця.
— Любий… Щось мене нудить…
ВЕЛИКА ПАСТКА
За деякими енциклопедичними словниками та видавничими анотаціями я — уродженець Піранжі. Насправді ж усе навпаки: це я свідок народження і розквіту Піранжі. Коли я вперше приїхав у ці місця, сидячи на луці батькового сідла, тут стояли лише три самотні будиночки. Залізнична станція була далеко, в Секейро-де-Еспіньйо.
Людям не такі страшні повінь і чума, як закон: тут пиши пропало.
Святкування сімдесятиріччя Веселкополіса і п’ятдесятиріччя його як міста, центру комарки[11] й місця перебування муніципалітету, широко освітлювалося в нашій південній пресі. Якщо енергійний префект виголосив при цьому пишну промову, від критики утримаємось: усяке піднесення Веселкополіса, його епічного минулого та блискучого сьогодення бажане й похвальне. Крім цих рекламних матеріалів, ріо-де-жанейрівські та санпаулівські газети описали й апофеоз цих торжеств, а саме: церемонії, напрочуд урочисті, відкриття двох пам’ятників — полковникові Пруденсіо де Агуйяру та лікареві Інасіо Перейрі; їхні погруддя прикрасили префектурну й соборну площі.
Після зміни політичного становища, викликаної смертю Андраде, батька і сина, згаданий полковник-фазендейро[12] всі виборні п’ятиліття орудував префектурою як хотів; він був її головою сам або призначав на цю посаду свою людину, родича чи кума, забезпечуючи панування свого клану. Докази адміністративних талантів полковника де Агуйяра і його самовідданого врядування ще й нині викликають захоплення в місті: чого варта хоча б ота англійська бруківка ромбиками — прямо з Англії привезена, атож, сеньйори! — предмет гордості мешканців Веселкополіса. Зате всі обвинувачення у привласненні громадських грошей давно розтанули як дим.
Та й ескулап, на правах свояка і радника, будучи втіленим зосередженням громадянських доблестей, обіймав найвищі посади, виконував найвідповідальніші доручення, очолював комісію для збору пожертвувань на будівництво кафедрального собору, чудового католицького храму, ще однієї гордості громадян, символу віри й духовних поривань тих, хто, наснажений відвагою двох шановних піонерів, заклав перший камінь майбутнього міста. Кмітливий розпорядник, доктор Перейра примудрився вибудувати й Божий храм, і шикарну віллу, де й до сьогодні живуть його нащадки; тільки вакханалією політичних пристрастей можна пояснити, чому не спростовано хоча б деякі з численних обмовницьких вигадок, ніби він був нечистий на руку. Обвинувачувати ми всі зугарні, от тільки спробуй потім виправдатись.
ebooksa