Скільки журналістських пер підносило, прославляло в пишних і тріскучих виразах полковникові й лікареві подвиги, цей літопис геройства, уроки історії, взірці для наслідування прийдешнім поколінням. Усе це подавалося як заповіт або наука для наснаги цвіту суспільства, інтелігенції, молоді — надії батьківщини, зрештою всіх тих, хто здатний оцінити мужність і жертовність славних предків на ниві служіння вітчизні.
Ось так ціла Бразилія, від Ояпокі до Шуї, могла милуватися, у відблиску святкових феєрверків, осяйним ликом Веселкополіса, цієї спільноти людей, народженої колись у день єднання, згоди й братерства з небесної веселки, як заявив у написаній верлібром величальній оді найбільший місцевий бард, чиє ім’я з незмінною порцією похвал дійшло, певно, і до ваших вух.
З виступів літераторів, політиків, журналістів майже завжди випадала попередня назва міста; причина такої забудькуватості зрозуміла. Бо у Веселкополіс була перейменована Велика Пастка.
Перечу — ні, коли стверджують хором — так. Хочу відкрити й показати похмурий лик, який через непривабливість і бруд вимазують з підручників історії; хочу спуститися до призабутих джерел, відчути густоту замішаного на грязюці й крові глею, здатного витримувати й долати насильство, марнославство, легкодухість, закони, накинуті цивілізацією. Хочу розповісти про гріховну любов за часів, коли ще для чесноти не звели вівтаря. Перечу — ні, коли стверджують хором — так, і моя позиція непохитна.
Першим на цій необжитій пустці з’явилося кладовище — під горою на лівому березі річки. Перші надгробки позначили могили, в яких поховали тіла вже опівдні, коли полковник Еліас Далтро прискакав із своїми людьми — півтори каліки, що залишилися в маєтку — і побачив розміри катастрофи. Жодного найманця не вціліло, щоб хоч хтось розповів, як усе сталося.
Полковник розглядав закривавлені тіла. Берил поліг з револьвером у руці, не встигши вистрілити: куля знесла йому верх черепа, і полковник одвів погляд. Він зрозумів: ця різанина означала кінець — мовляв, не трать, куме, сили… Проте притлумив свій розпач, нічим не виказав, не виявив його перед іншими. Тільки підвищив командирський голос і віддав розпорядження.
Попри негоду — дощ як із відра, чорні хмари, перекоти грому над лісом, — кілька грифів, приваблених кров’ю, кружляли вгорі, поки люди переносили трупи й копали ями.
— Покваптеся, поки не так смердить.
Уже завиднів місток, коли Натаріо, начальник конвою, посланого зустріти полковника у виселку Такарас, на залізничній станції, притримав мула, порівнявся з хазяїном і вкрадливо заговорив:
— Тут є дуже зручна місцина, полковнику. Якщо зробити невеличкий гак, — півлегуа[13], не більше, — то можна поглянути. Це трішки далі проти течії.
Зручна місцина? Зручна для чого? Метисові слова прийшлися так до речі, що полковник Боавентура Андраде здригнувся. Дона Ернестина, його благовірна, завзята спіритка, непохитно вірила у здатність деяких людей читати чужі думки. З сином Вентуриньєю, студентом права, поміщик бачив у столичному театрі виступ престидижитатора й телепата і тільки рота роззявляв з подиву. Фокусникові асистувала дружина, блондинка, аж надто пишна для такого замірка з ріденькою борідкою. Замірок, щоки позападали, жовтий як віск, сама шкіра та кістки, зате визначати, які в тебе сховано думки під черепною коробкою, для нього все одно що читати по писаному. Вентуринья, майже дипломований бакалавр, запевняв, що тут не обходиться без трюка, але пояснити, як це робиться, не вмів. Полковник волів не докопуватись до тих загадок: цей одчайдух, ладний стати на прю з усім світом, боявся надприродних сил, наче мала дитина. Як Натаріо міг угадати, що йому потрібна зручна місцина?
Він запитливо втупився в управителя. Натаріо блідо посміхнувся. Широке індіанське обличчя, чорне масне волосся, випнуті вилиці, дрібні й гострі очиці. Гордий своїм титулом управителя, він чудово справлявся з обов’язками відповідального за роботу на какаових плантаціях, а останнім часом займався лише боротьбою, війною не на життя, а на смерть, в якій зчепилися між собою двоє магнатів. Тут і став у пригоді весь його величезний досвід, набутий у попередніх колотнечах на службі в того ж таки полковника Боавентури. Юний правопорушник Натаріо пройшов через усі щаблі: найманець, управитель, ватажок жагунсо[14], повноважний емісар, майстер на всі руки. Він умів думати і приймати блискавичні рішення.
Любитель ухильних виразів, полковник уникав говорити про збройну сутичку, з її перестрілками, засідками, убитими й пораненими. Яка б не була різанина, він вважав за краще називати її культурніше, м’якше: політика.
— Політика, сеу[15] Натаріо, затягує непомітно, треба пильнуватися, щоб не втратити людей. Політика — штука небезпечна!
Він бовкнув зайве, коли тиждень тому на веранді поміщицького дому в маєтку Аталая заговорив з управителем про приготування полковника Еліаса Далтро, політичного верховоди, власника маєтку Каскавел, чиї какаові плантації межували з плантаціями Аталаї. Колишні друзі й однодумці, двоє полковників стали заклятими ворогами; кожен вважав себе єдиним власником цієї безкрайньої незайманщини, цієї дикої пущі, що тяглася від початку сертану[16] до берегів річки Кобрас.
— Сусід зовсім втратив тяму, послав вербувати жагунсо аж у штаті Алагоас. А грошей у цього сержипанця[17] кури не клюють. Ти чуєш, сеу Натаріо?
— Я весь увага, полковнику.
— Тут одне з двох: або ти пильнуєш, готуєш щось, копаєш яму, або тебе з’їдять із тельбухами. Треба намислити щось, у полі голими руками сусіда не візьмеш. — Він казав «сусід», щоб не вимовляти імені ворога.
Далі цих слів він не пішов: що готувати, яку яму копати він ще не знав і сам; певні деталі почали виникати в його голові лише в Ільєусі. Як же воно так, що управитель підказав зручну місцину ще до того, як він поділився з ним своїм задумом?
Дуже зручна місцина… Полковник Боавентура відчув, як серце його тьохнуло: чи не здатен Натаріо справді читати думки? Від цих людей з індіанською кров’ю чекай чого завгодно. Управитель заговорив саме тоді, коли полковник розмірковував про місце для засідки, головної деталі таємно виношуваного задуму. Полковник уже збирався сказати про своє рішення, коли Натаріо випередив його.
ebooksa