Три постаті виринули з-за барака; з-за того самого, де зсипали какао, вирощене на фазенді Санта-Маріана, і де розташувались обозники, що возили його, та жагунсо, які його охороняли. При світлі місяця Збуй-Вік і Кастор бачать: молодичка, темна мулатка, з кучерявою кучмою і на вроду нівроку, коли б не така розтерзана, рукою тримається за щоку і знай стогне. З нею худорлявий чоловік, альбінос, уже підтоптаний, і стара баба. Збуй-Вік підійшла до них: нічого особливого, хвора йде в Ітабуну, щоб зарадили. Недуга в неї не тяжка, інакше б її несли в гамаку, а не йшла сама. Повія засміялась:
— Стільки ґвалту через зуб! Колошкати через таку дрібничку людей! Сміхота!
Стара огризнулась:
— Вас би на її місце, сіа[31] хазяйко. Три дні бідолаха мучиться, світу білого не бачить, і дедалі гіршає, хоч би трохи відпустило. — Вона підвищила голос, нехай усі чують. — Оце в Такарас ідемо, може, там хто знайдеться вирвати зуба. А ні, тоді в Ітабуну. Вона мені донька, а йому ось подружка.
Стара вказала на чоловіка, що досі не пустив і пари з уст. Вона торохтіла, мов кулемет, певне, викладала свою біду кожному стрічному.
— Тут не обійшлося без ворожби, не інакше, зурочили… Є одна гадюка підколодна, звати її…
— Годі! Набридло, — урвав її чоловік.
За поясом у нього стирчав кинджал, на плечі висів карабін. І так видно, що дівчина його; хмуре чоловікове обличчя, стурбоване і схвильоване, лагідніло лише тоді, як він позирав на хвору. З юрби недбало виступив Кастор і запропонував:
— Якщо рвати зуби, то не обов’язково пертися аж у Такарас. Це можна зробити й тут. Ось ходімте.
— Куди саме? — ступив до нього чоловік.
— На склад полковника Робустіано. Я погляну на зуб.
— Ти що, мав діло з хворими зубами? — У запитанні чоловіка підозра й погроза.
— Авжеж, мав, сеньйоре. Ходімо, хазяйко.
Чоловік махнув рукою, і до складу рушила ціла процесія, цікава, чим воно все скінчиться; попереду виступали жагунсо, надходили й нові глядачі — Педро Циган, Бернарда, Лупісиніо, Бастіан да Роза, юрба обростала пеонами й гуртоправами. Перешіптування, косі позирки на озброєного до зубів чоловіка. Лупісиніо і Бастіан да Роза значуще перезирнулись. Цього похмурого типа вони впізнали: постарівся і став ревнивим, а отже, ще небезпечнішим. Столяр аж отерп: пронеси!..
Факел попросив молодичку сісти, от хоча б на мішок з какао, і відкрити рота. Проте вона тільки стояла та ойкала, чекаючи, що вирішить альбінос. А той допитувався:
— Мав діло з цим?
Негр засміявся безтурботно й задерикувато.
— Я вже сказав вашій честі.
— Я не честь, тим паче ваша. Я Мануел Бернардес з Ітакаре, зі мною жарти кепські. Сісти вона сяде, але гляди мені! — І лагідно до молодички: — Сядь, Клориндо, одкрий рота і покажи хлопцеві зуба.
Хто він такий, Лупісиніо й Бастіан да Роза встановили ще до того, як він назвався і пригрозив. Цей бандит воював на боці клану Бадаро проти полковника Базиліо де Олівейри, потрапив в оточення, залишився один, як палець, без набоїв, тяжко поранений, але й тоді не здався — кинджалом поранив ще трьох. Його схопили й добили б, якби не полковник Базиліо: хто ж убиває холоднокровно таких зухів? Полковник Базиліо потиснув йому руку і відпустив з миром. Оселившись в Ітакаре, Мануел Бернардес став вирощувати кукурудзу й маніоку, відкрив торгівлю борошном. Славетний був не менше, ніж капітан Натаріо да Фонсека.
ebooksa