Присутні потерпали за життя негра Факела. Працьовитого веселого хлопця шанували й любили. Як він карбував цвяхи й вухналі, як обробляв метал! Одна в нього вада: багато на себе бере, лізе, куди не просять, за все хапається, сам чорт йому не брат. Дорого йому може обійтися це зухвальство. Таки мало ще він з’їв каші, цей шибайголова, цей скалозуб.
По молодості тягався з шелихвістками — одна благовірна, а друга фаворитка сеньйора барона. Їздячи горами й долами, цукровими плантаціями й багасейрами[32], зеленими полями й голубими небесами, басував двома лошицями, а це ж власність сеньйора барона. Так безоглядно важити головою і чоловічими доблестями! Треба ж і озиратись на задні колеса.
— Радий познайомитися, сеу Мануел. А я — Кастор Абдуїн, по-вуличному Факел, вогонь — стихія коваля. Інші свої прізвиська не називаю. Що ж, підсобимо вашій хазяйці. Нема гірше від зубного болю, так принаймні я чув, бо сам, хвалити Бога, його не зазнав. — Сказав і всміхнувся на весь рот, сяйнувши сліпучо-білими зубами.
— Верхній чи нижній? З якого, хазяєчко, боку?
— Нижній, ось цей.
Присутні — бачити хочеться всім — глипають очима, з бандита на негра, з молодички на стару. Факел попросив, щоб Збуй-Вік потримала біля Клориндиного обличчя каганець. Підсліпуватої і чадної лампи було замало. Пальцями схопив за щелепу й мацав, аж поки хвора зойкнула: намацав, ось він, кутній зуб з дуплом.
— Зіпсутий череняк. Якщо панночка потерпить і якщо дадуть щипці, то вирву.
Знову голос Мануела Бернардеса, недовірливий і погрозливий:
— А ти вже рвав зуби?
У цьому забутому Богом закутні коваль не тільки підковує, а й лікує верхових тварин. Зуби віслюкам і коням Кастор виривав часто, а от жінкам і чоловікам не доводилося. Та яка різниця!
— Безліч разів.
Серед складського майна знайшлися обценьки. Негр попросив трохи кашаси:
— Панночці ковток, підкріпитися.
Табунник подав уже переполовинену пляшку. Факел лизнув для проби, кивнув: годиться. Клоринді пояснив:
— Болітиме, отож потерпіть, інакше не вирвеш. — І підбадьорив усмішкою: — Не бійтеся, раз, два — і все!
— Я готова.
Негр люб’язно простяг пляшку альбіносові.
— Ковтніть. Заспокоює.
— Не треба. — Стояв біля молодички і стискав руками карабін, непорушний, як скеля.
Кастор удав здивування.
ebooksa