— Не треба? Не смакує чи непитущий? А от панночці треба, смакує їй чи не смакує.
Пляшку Клоринда взяла охоче — чому б не випити. Навіть стогнати перестала.
— Відкрийте-но, хазяєчко, рота. Гасничку, Збуй-Вік!
І так незграбно почав обмацувати ясна хворої, що від кожного дотику та аж сіпалась. Тиша стояла така, що чути було, як пролітала муха; стривожені, перестрашені глядачі затамували дух. Стара взяла у дочки пляшку й собі приклалась. Факел засміявся:
— Тобі що, теж рвати? Потримай ось. — Він подав їй обценьки й обернувся до бандита: — Можна ваш кинджал, сеу Мануеле?
— Навіщо?
— Відтягти ясна, щоб краще вхопити зуба.
Одержав кинджал і порадив Клоринді покріпитися ще одним ковтком.
— Так і сп’яніти недовго, — занепокоїлася стара.
— Хміль їй тільки на користь.
Педро Циган вдоволено закивав головою, похвалив недужу: хвацько перехилила пляшчину.
— Трішки болітиме, — попередив Кастор.
— Нічого, потерплю. — Сивуха в голову не вдарила, а настрою додала.
Попросивши Збуй-Вік тримати каганця так, щоб він освітлював розтулений рот, негр обережно відокремив кинджалом від зуба ясна; цівка крові побігла в кутику рота. Мануел Бернардес одвів очі. Мертву тишу порушувало лише приглушене ойкання. Від доторків ножа Клоринду аж морозом обсипало.
— Ну от! — сказав Кастор. — Бабусю, дай їй пляшку.
Повернув кинджала, і Мануел Бернардес витер його об штани кольору хакі. Факел дав молодичці випити ще й звелів розтулити рота ширше, щоб влізли обценьки. Затиснути ними череняк виявилося не просто, хоч коваль і наламав руку на тваринах; обценьки прищемили ясна, і Клоринда аж звинулася від болю. Негр витяг з рота обценьки, щоб відтягти ясна пальцями. Клоринда при цій нагоді ляснула його по щоці й підхопилась на ноги. Мануел Бернардес незворушно сказав:
— Погодилася, то терпи, тебе ж попереджали. Сиди і не сіпайся!
Голос лунав твердо, проте лагідно. Видно, на Клоринду ніколи не кричали. Альбінос за нею впадає, подумала Бернарда, і їй стало лячно за Факела; якщо негр роздере молодичці рота і не вирве зуба, буде непереливки. Озирнулася: на обличчях присутніх той самий страх. Ох, заступися, Капістольська Богоматір!
Молодичка принишкла, і Факел нарешті затиснув череняк між щічками обценьок. Уперся ногами в землю і сіпнув. Хвора здригнулася, зуб лишився на місці, вискочили тільки обценьки. Негр, людина терпляча, знову взявся за марудну роботу; хвилини тяглися безконечно. Глядачі тислися частоколом. У когось, чи не в Бернарди, вирвалося зітхання. Мануел Бернардес досадливо й різко кинув:
— Ну чого ти возишся!
ebooksa