Сухе какао з фазенди перевозили на залізничні станції або в Ільєус та Ітабуну, до контор шведських і німецьких експортних фірм, каравани віслюків. Підтоптаніших в’ючаків залишали в маєтках — доправляти з плантацій до чанів сирове какао. Обозники під час довгих і важких переходів обирали зручні місця для ночівлі. З часом ці становиська, як правило, давали початок хутірцям. Деякі хутірці виростали в хутори й селища, майбутні міста, інші ледве животіли — купка хатин з незмінною потіпахою і з шинком для продажу кашаси.
Табунники, прибуваючи з неосяжної території в басейні річки Кобрас, де зосередилася сила-силенна маєтків і найбільші фазенди, стали ночувати у Великій Пастці. Звістка про те, що турок Фадул, тертий калач, зводить торговий дім, блискавкою облетіла недавно зведені оселі: хатки, халупчини, мазанки — одні вальковані, інші дерев’яні, а найубогіші під солом’яною стріхою.
Перший кам’яний дім вимурував негр Кастор — він хотів улаштувати там кузню. Сталося це через кілька місяців по тому, як він вирвав зуба Клоринді, знадливій полюбовниці Мануела Бернардеса. Подейкували, що ковалеві допоміг полковник Робустіано де Араужо, давши без відсотків і аж поки той сам не повернё позику.
Веселі дівчата в глухомань не квапились, і отоді Фадул зазнав мук і мордувань, отоді взято на пробу його витримку й гарт. А проте він затис усю свою волю в кулак і купцював: роби що належить, і Господь тебе не обійде. Фадул при кожній нагоді згадував — найчастіше зі смиренною молитвою, а іноді, як долав розпач, і з лютою лайкою — про свою врочисту клятву: якщо Всевишній привів його сюди, то треба оселятися тут, дороблятись достатку.
Але бували хвилини, коли він вагався, хотів махнути на все рукою. Інші обрії відкривалися, малювались інші картини, а він погруз у цій Великій Пастці, і світ йому клином зійшовся. Прагнучи заволодіти душею, сатана його баламутив: напускав ману, галюцинації, міражі.
Знепутити його враг людський хотів при запомозі Зезіньї Пальми. Ця розпусниця, ця козир-дівка, вдиралася до спальні, щоб порушити йому відпочинок. І так щовечора, коли Фадул, наморений, падав без сили, як мертвий, на ліжко, сподіваючись здрімнути, освіжитися сном.
Чого ти забився в цю нору, в цей Богом забутий закуток? Темний же ти турок, хамлюга. А колись, тільки що — і в І табуну, схилявся до мене на груди, щоб не здичавіти в своїх довгих скитаннях. Тебе, бабія, бабського дурисвіта, величали Великим Турком, відмови тобі не було. А нині вискочиш із свого гадючника, свого лепрозорію — і відразу назад.
У наїзди до Ітабуни Фадул благав Зезінью відвідати Велику Пастку, обіцяв їй кози в золоті. Вона взяла у нього підйомні, нахваляючись невдовзі з’явитись: після дощика в четвер.
Убогий хутірець, гадючник, лепрозорій — що правда, то правда. Змій, переважно отруйних, водилося в хащах і болотах без ліку, того й гляди вжалить. Мандрьохи найнижчого штибу прибилися і в Велику Пастку; ця жменька підтоптаних дівок не могла вдовольняти запити табунників, лісорубів і сезонників в їхніх вічних мандрах з маєтку в маєток. Найнетерплячіші, хоча днів кілька як приїхали з Ільєуса й Ітабуни, не бажали довше нудитись. На хутірцеві вибору не було, проте голод не свій брат.
Виняток становила тільки Бернарда, дівка — аж очі вбирає. Молоденька, свіженька, як огірочок, темношкіра й чорногрива лялька, баска лошиця. Що її сюди закинуло: життя чи власна воля? Вибиратися звідси, розширяти свою діяльність вона не хотіла. А якби захотіла, то в Ільєусі чи в Ітабуні, в Агуа-Преті чи в Ітапірі знайшовся б полковник, охочий спорудити їй будиночок і відкрити в міських крамницях рахунок — бери, чого душа бажає. Та й у сусідній парафії були такі, хто прагнув справити їй гардероб і осипати золотом. Мені подобається тут, відказувала вона і всміхалась.
Фадул, осівши тут, пропонував їй руку і серце, вмовляв перебратися до нього, щоб допомагала в армаземі[34] й поділяла величезне ложе. Переказав Лупісиніо, що потребує ліжко й матрац: на його габарити, неодмінно двоспальні.
Бернарда подякувала й піднесла гарбуза. Так-так, будь ласка, аби тільки сеу Фаду побажав, вона охоче спатиме з ним під будь-яким дахом, у будь-якому ліжку. Тільки поманити пальцем. Оплата теж за бажанням: такий клієнт, чемний, приязний і щедрий — просто втіха. Ось тільки ставати чиєюсь утриманкою, вибачайте, вона не бажає. Ні Фадуловою, ні будь-чиєю ще. Бернарда розповіла Збуй-Вік:
— А знаєте, сеу Фаду подарував мені слоїк парфумів. Він славна людина. Кликав жити до себе.
— На утриманні?
— Про що ж і кажу!
— Жити з турком?
— Я дала одкоша. Навіщо зв’язувати собі руки?
— Я думала, ти втьопалася в турка.
— Хтозна. Проте самої прихильності чи грошей, щоб жити разом, замало. — Вона задумливо втупилася в підлогу й пояснила: — Якщо жити вкупі, подружжям, то лише з любові, любові на все життя. А ні — то краще лишитися блудницею.
Збуй-Вік не стала допитуватися, знали вони одна одну ще мало. Бернарда стрепенулася, засміялась.
ebooksa