Після прогулянки, з блискучими очима, із зрошеним потом обличчям, Людя, аж затинаючись від хвилювання, запитала у Вентуриньї, який усе ще лежав у гамаку, справляючи довгу сієсту:
— Це село, мій орле, твоє? Ці люди — твої кріпаки? — Вона нахилилася над гамаком, млосно вигнувши стан. — Якщо ти справді любиш мене, то подаруй мені село і рабів на знак твоєї любові.
На вранішній месі палкий і добрий брат Теун з ордену Святих Дарів картав мешканців Великої Пастки за розпусту й зледащіння і закликав їх покаятися в сльозах перед Господом, уповаючи на його безконечну благість і милість до заблудлих овечок його отари.
Якби не зачерствіли серця великопастківчан, то у відповідь неодмінно почулися б бідкання, загупали б у грішні груди кулаки: авжеж, грішники, усі ми грішники. Як було б гарно й повчально увінчити в літопису Великої Пастки цю величну мить каяття і скрухи нечисленної пастви, з’юрмленої біля святого хреста, що у відносній тиші слухала проповідника. Але як же це зробиш, коли не видно й тіні скрухи, ані найменшого каяття? Щоправда, в одному сходилися всі: його велебність вельми красномовний, голос у нього палкий, закличний.
І з себе хлопець красовитий, на думку жриць кохання.
Як не було уранці стогону, так і ввечері скреготу зубів, панічного страху на проповіді брата Зигмунда; Господній Молот марно молотив усім по вухах, гавкаючи, як сторожовий пес. Брат Теун здобув успіх у повій: поки він, у старій сутані й білому стихарі, метався на імпровізованому вівтарі й побивався над долею тутешньої людності, приреченої на вічні муки, розпусниці обмінювалися сороміцькими репліками про те, як гарно було б принадити до себе в обійми цього кругленького ченчика з печальним, як у плаксивої дитини, личком. Зате брат Зигмунд своєю полум’яною промовою, сповненою погроз і гнівних обвинувачень, захоплював здебільшого чоловіків: цьому ченцеві пальця в рот не клади! Плакали тільки немовлята, коли їх підносили до хрестильниці; цю емальовану ванночку, новісіньку й дуже дорогу, позичив зі свого складу турок Фадул.
Зібравши цілий гурт поган різного віку, серед них і рослявих підлітків із сусідніх фазенд, брат Теун прийняв їх усіх у лоно святої матері церкви. Він по черзі совав їм у рот сіль і мазав єлеєм, кроплячи їм голови водою з хрестильниці. Виголошував символ віри: вірую в Господа Бога всемогутнього, — а батьки й куми повторювали, і від їхнього бубоніння гомін стояв, як на базарі.
Вірний своїй обіцянці, полковник Робустіано де Араужо разом зі своєю дружиною доною Ізабел прибув уранці до Великої Пастки, щоб держати до хреста Тово, сина померлої Діви й Кастора Абдуїна. Негритянка Епіфанія, готуючись до хрестин, вишила полотняну пелюшку і загорнула в неї неспокійного Тово; при оформленні паперів, як це й годилося, вона оголосила себе його хрещеною матір’ю. Горюха загавкав на ченця, намагаючись його вкусити, а немовля, відчувши в роті сіль, запхикало. Ця комічна сценка викликала дружний сміх.
Дорогою в Такарас, куди вони вирушили після хрещення в супроводі кабри Назарено, полковник і дона Ізабел зустрілися з Вентуриньєю і кілька хвилин обмінювалися з ним люб’язностями, спинившись посеред болота. Сидячи верхи на віслючку Плохуті, дона Ізабел розглядала чужинку, що приїхала з сином покійного полковника Боавентури, їхнього щирого друга. Що ж, у вроді, і то незвичайній, їй не відмовиш, — ну просто Діва Марія під час утечі в Єгипет. Така ж скромна й чиста. Оці, нібито святі та божі, — найгірші, докинула дона Ізабел чоловікові, коли вони рушили далі. Що ж до бакалавра, то хоч він і заплив увесь салом, але, очевидячки, так і залишився вітрогоном.
Травневі наречені, одні вагітні, інші з дітьми, народженими в гріху, поставали рядком на помості навпроти вівтаря. Брат Теун шикував пари, кожну з хрещеними батьком і матір’ю.
Факел Абдуїн викував для молодят металеві обручки. Веселий і жвавий уранці на хрестинах, увечері на весіллі кума Бастіана да Рози й Абігайл, він став поважним і мовчазним. Епіфанія сумно дивилася, як він танцює сиранду: вона знала, що негр думає про Діву, з якою сьогодні одружився б, якби її не забрала люта лихоманка.
Важко було сказати, хто з наречених найвродливіша й найщасливіша, а от хто найцнотливіша, то це, безперечно, Шика в свої чотирнадцять літ. Причому єдина, як про це вже оголошено всім, навіть братові Зигмунду: хто вам, наша велебносте, сказав, що дозволяти інші пестощі — те саме, що згубити дівоцтво? Адже ж її наречений Балбіно не розвив їй вінка, Шика цього не дозволила. Чому ж тоді під час святого таїнства шлюбу чорноризець сердито зажадав від бідолашної дівчини, щоб вона зняла свою гарну фату й флердоранж, виготовлені доною Наталіною? Обурена сіа Леокадія, щоб не допустити такої ганьби, хотіла була забрати своїх рідних і покинути церемонію, але здалася перед погрозами брата Зигмунда: тоді він узагалі не надіне сутани. Завдяки втручанню брата Теуна дійшли компромісу: фату залишити, а флердоранж зняти. Під час вінчання Шика заливалася слізьми і голосно запевняла, що вона чесна, навіщо ж її так кривдити.
Другого дня після вінчань і хрестин двоє місіонерів збиралися на світанні вирушити в Такарас, містечко багатолюдніше й не таке грішне. Проповідь брата Зигмунда завершила побожну частину події, яка дві доби хвилювала й будоражила Велику Пастку. Фінал відбувався вже без участі ченців; там заправляв гармоніст Педро Циган, достойний громадянин. На честь масових хрестин і вінчань влаштували бенкет, що, як і завжди, тривав до самого ранку. На догоду Вентуриньї Людмила Григорівна вирушила до Аталаї ще до закінчення балу, але все-таки встигла станцювати французьку кадриль, якою диригував негр Кастор Абдуїн. Факела того дня роздирали суперечливі почуття. Просто-таки ефіоп з двору негуса, сказала Людя Петрові, братові й повірникові. Вона почувала себе на гулянці так невимушено, ніби знову перенеслася в своє вбоге сільське дитинство.
Проповідь брата Зигмунда фон Готтесгаммера золотими літерами вписалася в літопис апостольських подвигів. Його вогненні, грізні слова якщо й не розтопили камінних душ мешканців Великої Пастки, то все ж змусили декого задуматися над тим, чи не суперечить їхня поведінка приписам доброзвичайності.
Вже сама назва, дана на честь злочину, вельми промовиста — так розпочав свою проповідь великий інквізитор. І закінчив її осудженням Великої Пастки як оселі гріха і кубла розбійників. Земля без закону, Божого і людського, осереддя ницості, розпусти, жорстокості, святотатства, нечестивих гемонських діянь, прокляте царство Сатани. Об’єднані воєдино Содом і Гоморра, виклик многотерпеливому Господеві. Колись гнів Божий впаде на невірних, зруйнує мури зла й скверни, спопелить цей вертеп. Таке було його пророцтво.
Коли настав час благословляти паству, брат Зигмунд Господній Молот у присмерку згаслого дня підвів свою висхлу руку й перехрестив повітря, проклинаючи селище і відлучаючи від церкви його мешканців.
Це кубло розбійників, душогубів і гулящих дівчат піддав анафемі посланець Божий. Треба викорінити насильство й розпусту, покласти край безладдю і мерзоті — постановили фарисеї й підлабузники. Про це галасували на форумах, у муніципалітетах, на соборних площах, у кабаре.
Від звичаю домагатися всього хитрощами, підступністю і вбивствами пора переходити до принципу власності й закону. Сівши на коня, король повів своє військо відмірювати все лінійкою і циркулем, запроваджувати тверду владу й послух там, де панували воля і фантазія.
Від анафеми інквізитора до виступу солдатів лише один крок — між зимою, коли пролунали проповіді, і літом, коли грянули постріли, між життям і смертю, між вільною людиною і підданцем. А ще коротша розправа: між наказом виступати і тим, що потім сталося, минуло всього кілька днів.
Послання від полковника Робустіано де Араужо дійшло до капітана Натаріо да Фонсеки після його повернення з фазенди Винозоре, де закінчувався збір урожаю; врожай на нових плантаціях перевершив найсміливіші підрахунки. Капітан гадав зібрати шістсот арроб, а вийшло понад сімсот. Раніше так само добре оброблялися й какаові плантації Аталаї. Тепер уже ні, попри старання доктора Луїза Сезара Гузмана й новітні теорії вирощування теоброми какао, дерева сімейства стеркулієвих, — за манірним висловом високовченого агронома.
ebooksa