Фантастика Всесвіту. Випуск 4 ,

22
18
20
22
24
26
28
30

Доктор Луїз Сезар Гузман, цей світоч агрономічної науки, збирався подати у відставку, коли його хазяїн Вентуринья, повернувшись із Ріо, де він разом з Людмилою Григорівною та її братом Петром дихали повітрям цивілізації, дізнався про зниження врожаю. Він мов чемериці наївся, метав громи й блискавки, вимагав пояснень. Агроном, гортаючи сторінки учених книг, доводив йому, що саме так і буває: щоб добитися від застосування нових наукових методів бажаних наслідків, треба запастися терпінням. Запастися терпінням, чорт забирай! — шаленів Вентуринья. Але все закінчилося тим, що він здався перед доказами доктора Гузмана, а улещувати той умів; та й Натаріо знову відхилив його пропозиції на дуже вигідних умовах повернутись на посаду управителя.

Вентуринью страшенно образила його відмова, бо він пообіцяв Натаріо, колишньому кабрі полковника Боавентури, навіть відрахування від прибутків, хоч жоден плантатор такого собі і в думці не покладав. Гнів — поганий порадник: Вентуринья став говорити всім, хто мав охоту його слухати, про капітанову безчесність і ввернув слово «зрада». Натаріо, мовляв, не шанує навіть пам’яті свого покровителя, якому зобов’язаний усім: одразу ж по його смерті збудував собі розкішний дім і взяв на утримання Сакраменто, полковникову наложницю, наставивши йому роги посмертно, а це страшенна підлота. Він вимовляв слова «посмертно» і «підлота» тим самим повчальним тоном, яким агроном торочив йому про теоброму какао з сімейства стеркулієвих.

3

Ходять усякі розмови, що дуже мені не подобається, стережіться! — писав у своєму листі, досить-таки туманному, полковник Робустіано де Араужо. А довірена людина полковника, кабро Назарено, який доставив це послання, від себе додати нічого не міг. Спочатку капітан був подумав, що то просто невдоволене бурчання Вентуриньї; якісь плітки вже доходили й до самого Натаріо, але він із того тільки сміявся: втерли носа молодому панові. В Ітабуні він і слухати нічого не хотів: мовляв, хильнемо краще по чарці та поговоримо про жінок.

Та коли він заговорив про це з Фадулом, то з подивом довідався, що турок тоді ж таки отримав листа від Фуада Карана, написаного у формі притчі. Бідний фелах садить в оазисі фінікові пальми, але плоди збирає заздрісник. Пильнуйся, мій славний Фадуле, бо плоди вже достигають, застерігало кучеряве арабське письмо. Листа привіз обозник Зе Раймундо, ветеран-погонич, з наказом віддати його в руки самому крамареві.

Натаріо і Фадул довго сушили собі голову, питали ради в Кастора Абдуїна, але так і не знайшли розгадки, яка б пролила світло на незрозуміле послання полковника і на тайнопис ученого араба.

— Через тиждень поїду в Ітабуну і все з’ясую, — сказав Натаріо, людина, як відомо, недовірлива.

Що то за розмови так не подобаються полковникові Робустіано? Чого слід остерігатися? Як розуміти притчу про дозрілі фініки, що вийшла з-під пера Фуада Карана? Мабуть-таки, це все неспроста.

Щоб супроводжувати в Ітабуну капітана, раніше кума тільки на словах, а тепер, після хрещення Надо, справжнього, побувати разом з ним у барі, пансіоні Шанду, кабаре, Фадул вирішив прискорити свою чергову ділову поїздку. Шанду з будинку побачень нагадувала йому звабливу Зезинью Пальму — справжній вулкан жаги! Переїхавши у Сержипе, Зезинья перестала писати навіть своєму небожеві Дурваліно.

Якщо встигне, він махне в Ільєус погомоніти з Алваро Фарією і побачити море, те море, яке він хлопцем переплив на емігрантському судні, міняючи край фінікових пальм на какаові землі.

4

З’їздити до Ітабуни Фадулові перешкодили події, що одна за одною налітали на селище смерчем і буревієм.

Капітан Натаріо да Фонсека саме сідав за обідній стіл, коли до кімнати вбігла його дочка Пеба і, ледве зводячи дух, гукнула батькові:

— Там двоє стріляють у свиней, назвались інспекторами.

Капітан, не дослухавши Пебу, зірвав зі стіни пояс з парабелумом і стрімголов кинувся униз до схилу. На вигін він примчав майже одночасно з Алтемірандо, який теж прибіг туди дати відсіч напасникам. Виригаючи погрози, двоє озброєних пістолетами чужаків учинили бойню свиням, більшість яких належала сертанцям.

Алтемірандо з ножем у руці і один із незнайомців, — пістолет його при падінні відлетів убік, — зчепившись, покотилися по землі. Поки Натаріо з криками біг на допомогу, другий лиходій вистрелив кілька разів в Алтамірандо. Свинар зігнувся у три погибелі, з його спини фонтаном полилася кров. В наступну мить капітан звалив убивцю одним-єдиним пострілом зі свого парабелума. Звідусіль збігалися люди. Факел Абдуїн згріб у залізні лабети чоловіка, що борюкався з Алтамірандо і тепер силкувався звестись на ноги.

Оточений з усіх боків, діставши кілька добрячих запотиличників, напасник упав навколішки і став просити пощади: в нього жінка й діти, хто їх утримуватиме і роститиме? Сюди його з товаришем послали виконати один наказ. Обидва вони інспектори ітабунського муніципалітету, чия юрисдикція, крім самого міста, поширюється на всі селища й виселки, включаючи й Велику Пастку. Згідно з розпорядженням муніципалітету, худобі заборонено бродити по вулицях, тож поліцейський сержант наказав їм убивати всю худобу, яка ходить самопас, бо якщо хазяї не можуть або не хочуть тримати її у загородах, то треба їх провчити. Я підневільна людина, сеу капітане, сказав він. Я тільки виконував наказ.

Його добряче віддухопелили і відпустили, дозволивши взяти» віслюка. Але з нього здерли всю одежу й відібрали зброю — крім загубленого пістолета, він мав при собі ще запоясника, ножа та ладунку з кулями. До сідла іншого віслюка прив’язали його мертвого напарника. На прощання капітан сказав переляканому інспекторові:

— Передай тому, хто тебе сюди послав, що у Великій Пастці не потерплять чужаків. Скажи, що тут розпоряджається капітан Натаріо да Фонсека, і найкращий доказ цьому ти сам, якого витурили звідсіля в отакому-от вигляді.

5

Скінчивши пакувати речі, Зилда сіла на веранді біля капітана. Діти, за винятком Еду, який допомагав у кузні Факелові, спускалися і підіймалися схилом, переносячи клунки та ковані скрині до волячого запрягу, що стояв біля підніжжя пагорба. Трохи помовчавши, Зилда озвалась до чоловіка:

— Щось мені не хочеться їхати. Коли б можна було скоріше вернутись.

— А це ж чому? Я гадав, що ти рада. Відколи збудували дім, у тебе тільки й мови, що про плантацію.